Важке і величне каміння Гімалаїв

29.11.2006
Важке і величне каміння Гімалаїв

      У жовтні група українських мандрівників — відомий спортивний журналіст-екстремал Валентин Щербачов, його дружина Ірина, турист і географ з Кривого Рогу Володимир Пономаренко й автор цього матеріалу — здолала у Гімалаях (Непал) один із найскладніших гірських маршрутів навколо восьмитисячника Аннапурна —1 (8091м.), зійшовши на перевал Торунг-ла (5416м.).

 

Солодкий присмак Сходу

      ...Не можу сказати, що втаємничений і далекий Непал з дитинства манив до себе і не давав спокійно спати. Та країна Будди і найвищі вершини світу і справді багато в чому перевертають уяву про оточуючий світ.

      Варто лише вийти на одну з вулиць Катманду — і ви занурюєтесь в якийсь не зовсім зрозумілий екзотичний хаос. З усіх боків вузької розбитої вулички — майже без правил, але й без агресіїї, — сигналячи і викрикуючи, прокладають собі дорогу в людському потоці старенькі автомобілі, велорикші, мотоциклісти і велосипедисти. Якщо у вас і були сподівання на спокійну прогулянку, то вони дуже швидко згасають: десятки простягнутих рук підсовують вам сувеніри, фрукти, просять милостиню чи тицяють просто під ніс вчену кобру. Або ціляться поставити на лоб «тік» — знак щастя і благоденства, хоча ви не можете одразу второпати, що воно таке. Ви просто змушені якось відбиватися від бідолаг, яким будь-що хочеться заробити, не прогавивши жодного новоприбульця. Нанюхавшись утаємничено-солодких пахощів iз тліючих ароматичних паличок із сандалового дерева впереміш зі смородом неприбраних вулиць, ви трохи стомлюєтесь від цього липкого сервісу і прагнете перепочити, скажімо, в охайному готелі «Нірвана» для іноземців iз райськими птахами і екзотичними тропічними квітами. А звідти — мерщій у гори, бо тільки там, кажуть, можна побачити і відчути справжнє життя країни.

      Жодна країна не має на такій невеликій території подібного кліматичного розмаїття: від болотних джунглів на півдні до вічних снігів на вершинах-восьмитисячниках гімалайського хребта. Тут багато місць, де не ступала нога людини. До 1951року королівство Непал було повністю закрите для відвідування іноземців. Та після відкриття країни до численних гостей потрапляли не лише справжні туристи.Через доступність наркотичних засобів, що використовуються з ритуальною метою, країна дуже швидко перетворилася на «рай для хіпі». В 1972 році тут було заборонено торгівлю наркотичними засобами і введено обмеження на терміни перебування іноземців на території країни. Тепер практично лише три гірські туристські райони відкриті для іноземців — Кхумбу Хімал (околиці Евереста), Аннапурна і Лантанг.

Прелюдія гір

      Шлях до підніжжя гір, де починається наш радіальний маршрут (трек) навколо Аннапурни, долаємо на найманому транспорті годин за сім по серпантиновому гірському шляху з усіма його ризикованими «колiнцями». З містечка Бесішахар, що розташувалося на висоті 820 метрів над рівнем моря, починаємо заглиблюватись у гори. Перші сотні метрів по вузеньких кам'яних проходах  при 30-градусній спеці переконують, що легкої прогулянки не буде.

      З нами двоє помічників, найнятих у Катманду, — «класичні» непальці, темні й сухорляві, поріднені однією кастою, — 34-річний Сом і Яген, 25 років. За умов разючої бідності в країні й при  відносно низьких цінах можливість заробити таким чином вважається у них за велику удачу. Ми довіряємо хлопцям частину вантажу, що дає нам можливість швидше рухатись у заданому напрямку. Для зручності називаємо аборигенів шерпами, хоча точніше — це портери, носильщики.

      До речі, про шерпів. Після того як у 1953 роцi на найвищу вершину світу — Еверест (8848м ) — вперше піднялися шерп Тенцінг Норгей і новозеландський альпініст Едмунд Хілларі, в літературі про Гімалаї шерпами часто почали називати високогірних носильщиків, помічників альпіністів. Однак цим поняття «шерп» суттєво звужується . Коректніше говорити про високогірних носильщиків з етногрупи шерпів, бо далеко не кожний, хто належить до цієї етнічної групи, стає професійним партнером альпіністів.

      У перший день по обіді пройшли кілометрів дванадцять. Захоплене сприйняття нового перебивало втому і дещо романтизувало дорогу. Все радувало. Носильщики вантажів — кулі — і цілі табунці трудяг-мулів з веселими дзвіночками на шиї (донки) стали нашими гірськими попутниками упродовж майже всього маршруту. Був момент, коли, йдучи неспішним кроком, я не міг відірвати погляду від велетенського барвистого метелика, що кружляв переді мною. Як той юний натураліст, я раптом уявив цю «махаонисту» красу...пришпиленою вдома під склом. Заходився навіть махати руками, аби упіймати його. Де там! ... Уже наступного дня було не до метеликів...

Як нас маоїсти провчили...

      Піднімаючись у гори, звісно, менше за все хотілося думати про політику — ще чого не вистачало! Та вона нас і тут дістала...

      ...На другий день, піднявшись на висоту десь з півтори тисячі метрів, ще здалеку помічаємо пожвавлення на блок-посту. Так і є — непальські маоїсти чекають, не дочекаються закордонних прибульців, щоб взяти з них «бакшиш». Чули про таких. Червоне полотнище зi звичними нам серпом і молотом і напис «Тамуванська автономна республіка» на дерев'яній  хатинi, схожій на курятник, не передвіщали нічого путнього.

       Непальські маоїсти — опозиційний військовий рух, піднятий Маоїстською комуністичною партією і заснований у 1994 році. Хоча маоїсти й декларують демократію і свободу, вони нерідко вдаються до свавілля, пограбувань, насилля, залякувань, і через це втрачають підтримку серед населення. Уряд Непалу пішов на використання армійських підрозділів у боротьбі з повстанцями, заручившись широкою підтримкою як усередині країни, так і за кордоном. За роки громадянської війни в країні загинуло близько 11 тисяч людей.

      Так кому, скажіть, платити і за  що? Нагнавши на себе праведного гніву, вирішуємо: якщо не вдасться домовитись — будемо прориватися! Махаючи руками, кидаємось напролом, намагаючись потіснити супротивника. Сили виявилися нерівними: на підмогу партизанам вистрибнуло кілька жвавих лобуряк з бамбуковими дрючками в руках. Стало сумно, і ми заспішили залагодити інцидент, тим більше  що у випадку прояву героїзму ніхто про це все одно не дізнається — глибока ущелина поховає всі кінці. Та було вже пізно. Вражений нечуваною зухвалістю, за справу взявся їхній ідеолог Рам Прасад, з яким я мирно розмовляв напередодні. Вирячивши переповнені ідеями очі й на всяк випадок притиснувши нас до прірви, він коротко ознайомив неслухняних туристів з деякими характерними особливостями поширення маоїзму в окремо взятих гімалайських ущелинах. І, між іншим, акцентував увагу на тому, що маоїсти, мовляв, не терористи, а борці за свободу, їхнє завдання — зайняти всю територію країни. А може, й більше... Ми зрозуміли, що тут не до жартів: доведеться платити за чужу маячню або ж повертати голоблі назад, що аж ніяк не входило в наші плани. Виклавши 5 тисяч рупій за чотирьох (це приблизно 70 доларів), ми поспішили в гори, щоб до сутінків дістатися до нічліжки і зализати душевні рани ковтком віскі.

Справжні цінності Гімалаїв

      На щастя, непальські горці — невари, тібетці, шерпи, тхакалі, таманги, бхотіа — навчилися розбиратися, хто є хто: вони просто живуть у злагоді з собою і горами і неймовірно тяжко працюють. Багато з того, що у нас називається «екстрім», для них — простi  будні. Для того щоб вижити в цих умовах, вони докладають у десятки разів більше фізичних зусиль, ніж ми на безмежних, але часом таких занедбаних просторах. Люди буквально чіпляються за гірські важкодоступні виступи, аби відвоювати сантиметри гірського простору. З неймовірними зусиллями розчищають майданчик, зводять з підручних матеріалів кам'яний будиночок, до якого можна дістатися лише пішки вузькими карколомними стежками. А ще —буквально жменями серед каміння визбирують землю,облаштовують невеличкі тераси і, якщо дозволяють кліматичні умови, садять рис, маїс, гречку чи іншу городину.

      День за днем долаючи гірські схили, ми віч-на-віч зустрічалися з цими доброзичливими, щирими і такими довірливими людьми і тисячі разів не втомлювалися говорити їм традиційне привітальне «Намасте!».

      Усе життя горців проходить над прірвою: будь-який необережний крок може бути останнім у житті. З ранку до вечора протягом багатьох днів прості носильщики несуть великогабаритний вантаж вагою 60—80 кг до місця призначення, відпочиваючи просто неба чи під прямовисною скелею. Вантаж лежить у них на спині, а пасок, пропущений через дно тюка, накидається на чоло. Таким чином, усе навантаження фактично припадає на голову. Чи можна хоч на мить уявити нормальне людське життя в такому ось неймовірному фізичному напруженні?

      На наших очах мул з вантажем спіткнувся і звалився у прірву, потягнувши за собою погонича. На щастя, чоловік якось-таки зачепився за кущі й залишився живий. Як на нашу психіку, то було жахливе видовище. Але не для горців. Вражає природна сміливість і спокій цих жилавих, худорлявих, завжди усміхнених, невеликих на зріст людей. Справді-таки Будда їм допомагає.... Недарма ж за їхнім життям і діяннями з білої стіни ступи (ритуальної споруди) спостерігають всевидящі очі Будди.

      Туристи урізноманітнюють життя горців і допомагають їм вижити матеріально. В багатьох доступних місцях сім'ї біля власної оселі влаштовують прихистки для туристів — так звані лоджі. Це, як правило, скромні, але всі індивідуально-своєрідні кам'яні будиночки, де є аскетичні кімнатки з дерев'яними тапчанами для відпочинку в спальниках. Тут же можна замовити страви національної кухні, скористатися душем, виведеним з гірського потоку, і зігрітися біля вогнища.

      Під час відпочинку наші «шерпи» щиро намагаються догодити: першим ділом обговорюють із нами і замовляють національну їжу. Скажімо, свіжовижатий сік із щойно зірваного екзотичного фрукта. Або страву «момо» (схожу на пельмені), свіжу рибу з гірської річки, овочевий, томатний чи часниковий супи, відбивну з високогірного яка чи найпопулярнішу рисову страву далбат із соусом карі і буйволятиною. Втім самі місцеві жителі м'ясні страви майже не їдять, не кажучи вже про якусь жирну їжу. Та й наш раціон був досить раціональним і скромним, не обтяжував і без того напружену ходу.

      ...До висоти приблизно 3,5 тис. м нам трапляються грайливі мавпочки-гібони, суворі велетенські яки, по-тропічному яскраві птахи. На підході до поселень стелиться стійкий запах диму від домашніх вогнищ, які частіше всього палять «по-чорному».

      Біля багатьох помешкань погляд раптом зупиняється на чомусь своєму, здавалося б, суто українському. Досить високо на гімалайських висотах розцвітають чорнобривці, нагідки  і навіть мальви. В одне з національних свят під час маршруту ми спостерігали, як дівчата нанизують квіточки на довжелезні нитки і прикрашають свої помешкання, дерева, підвісні мости, всю домашню худобу — мулів, буйволів, гірських кіз і навіть собак...

«Малі олімпійські» на перевалі

      Ніч перед ранком сьомого дня, напередодні підйому на перевал, видалась якоюсь тривожною. На висоті 4500 метрів у притулку Хоронг- пхеді тривалий час намагаюсь заснути, але спиться уривками. Хтозна, скільки часу минає... Хвилювання? Є, напевно, але в основному, якийсь незвичний тягучий головний біль. Чи пройде? Поруч Володя Пономаренко теж не спить. Не розмовляємо, тільки за питною водою час від часу простягуємо руки — така незвична в холодному кам'яному будиночку спрага викликана нестачею майже половини кисню в повітрі й обезводненням організму.

      ...На ранок, спершись на ноги і закинувши на плечі рюкзаки, вiдчуваємо, що стає легше. Годин за чотири крутого підйому набрали висоту ще близько кілометра, і ось він — перевал Торунг-ла, 5416 метрів! Оце і є кульмінація треку! Штормовий вітер, мороз, сніговий морок позакривав усі вершини, але вони ще траплятимуться нам на шляху — восьмитисячник Аннапурна-1, і трохи нижчі — Аннапурна-2, 3 і 4, класичний гострий шпиль вершини Мачхапурче.

      За традицією гімалайських експедицій, організованих Валентином Щербачовим, влаштовуємо... спортивні змагання. Ну не змагання, а присутність духу на висоті демонструємо: разом з нашими «шерпами» і одним ізраїльським туристом стрибаємо в довжину з місця і кидаємо каменюку на віддаль. Такі «ігри» стомлених і виснажених чоловiків добре «лягають» на відеокамеру. Після паузи — більш як півторакілометровий спуск униз. Що таке спуск після такого підйому — краще не коментувати. Але головне зроблено. У містечку Муктінат нам вдається оглянути територію і познімати в унікальному буддійсько-індуїстському монастирі — популярному місці паломництва непальців і тібетців із сусіднього Китаю. І знову літо, і знову тепло...

      ...Останнього ранку в горах нас несподівано розбудив... гімалайський півень. До суворого гірського ревучого потоку його спів вплівся якось по-домашньому затишно. Прокинулися — і без сніданку  одразу в дорогу. Останні кілометри долалися не пам'ятаю на якому диханні, навіть оглядатися довкола вже набридло. А фінал настав зненацька: звичайний, схожий на сотні інших, трохи виснажливий підйом, раптом обривається... асфальтовою дорогою. Все. Звідси — транспорт у потрібному напрямку, а ноги — на «поличку».

      ...Трек навколо Аннапурни пройдено за рекордний термін — усього 11 днів при оптимальному варіанті два тижні. Якщо скласти маршрут у кілометри, то це виходить приблизно 210. Але які то були кілометри! За перші шість днів набір висоти склав майже 4600 метрів. Така швидкість не була самоціллю, зате дала можливість «викроїти» кілька днів для відпочинку в райському містечку Покхара з величними буддійськими святинями на березі гірського озера Фева.

      Але про відпочинок писати вже не так цікаво: всі відпочинки схожі один на один. По-справжньому цікаво там, де важко, де вдалося подолати висоту, про яку вже годі було й мріяти...

      ...Не схильний до чужих молитов, іноді вдома рука тягнеться до сувенірного диску, і я вмикаю найпопулярніші тібетські мантри, що супроводжували нас під час мандрівки в Непалі, — «Ом мані падме хум» — «Хвала коштовності у квітці лотоса». І по кімнаті розливається чаруюче-заспокійлива, багато разів повторювана мелодія, що десь за тисячі кілометрів у прозорому гірському повітрі колише молодий бамбук, зливається з гімалайськими вітрами і перегукується з цикадами, губиться у гуркоті гірського потоку і підноситься до самого Евересту.

Володимир КОСТЕНКО.
  • Дорогами Маямі

    Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>

  • Острів скарбів

    ...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>

  • У надрах Оптимістичної

    На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>

  • Мандри без візи

    Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>

  • Для кого співають цикади

    Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>

  • Шляхом апостола Якова

    Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>