Лія Прайс не належить до записних «патріотів книги».

На самісінькому початку книжки «Як перемогти Росію у війні майбутнього» Володимир Горбулін згадує Вінстона Черчилля.

Біографічна проза Василя Шкляра «Треба спитати у Бога» та Оксани Забужко «Планета Полин» увійшли до Короткого списку номінації «Красне письменство», а книжка Володимира Яворівського «Вони були, вони є» — до класичних «Життєписів».

Дивишся на номінаційні списки «Візитівки» і бачиш, як непомітно-раптово змінилися лідери-видавці мистецьких книжок. Де колись традиційно-незмінне «Мистецтво»?

Щойно вийшла чергова книжка Станіслава Асєєва, а й досі неясно, з текстами якого типу маємо до діла. Бо – «до пуття не сформульовані запитання».

Персонажі зі Сходу — мерехтливі, пливкі, невхопні. Потайні. Так, принаймні, вважають фанати толерантности.

Голова Центру досліджень політичних цінностей Олесь Доній зібрав під одну обкладинку три десятки авторських концепцій проблеми, що винесена в заголовок книжки: «Трансформація української національної ідеї» (К.: Наш формат).

Відтоді, як 2007 року вийшла книжка «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», ставало щоразу ніяково говорити про Шевченківську премію, поміж лавреатів котрої не було Оксани Забужко.

Не пригадаю точно, але в котромусь совєтському видавництві існувала популярна книжкова серія «Музиканти сміються».

Моторошний, ніби цитата з «Хрещеного батька», заголовок книжки Олександра Михеда уповні розкривається вже на одинадцятій сторінці, де оповідано історію дисидента Олексія Нікітіна.