Портретист: реценція на книжку Володимира Яворівського «Вони були, вони є»

Біографічна проза Василя Шкляра «Треба спитати у Бога» та Оксани Забужко «Планета Полин» увійшли до Короткого списку номінації «Красне письменство», а книжка Володимира Яворівського «Вони були, вони є» — до класичних «Життєписів». Чому таке різне позиціонування?

Очевидно, річ не в ступенях літературної вправности. Колись В.Яворівський розпочав роман (біографічний, між іншим) такою фразою: «Серед літа, вдосвіта, дикий мак змерз у найтонший корінчик, спробував поворушити ним і скрушно подумав, що тієї осені таки доведеться здичавіти зовсім» (Автопортрет з уяви. — К.: Радянський письменник, 1981). Тож годі сумніватися, що перед нами один із найвіртуозніших українських стилістів. Але в новій книжці пан Яворівський по-професійному жорстко обмежив себе традиційними рамками жанру «спогади».

Авторське «Я» присутнє у цих мемуарах не в ролі рівнозначного персонажу (хоч і має на це всі підстави), а як погляд багаторічного очевидця, здатного скласти враження до купи реалістичного портрету. Зазвичай мемуаристи уникають згадувати, як колись, юними, дивилися на майбутніх побратимів знизу вгору, з роззявленим ротом.

Так дивився одеський студент Володимир Яворівський на Миколу Вінграновського, коли той завітав до тамтого університету: «Ми так не вміли думати». Рідкісне мемуаристичне зізнання.

 Уміння вчитися — домінанта спогадів Яворівського. Вони були, вони є для нього — Вчителями. Не коучами з набором рекламно-нав’язливих теоретичних рекомендацій, а самодостатніми особистостями, перейняти від яких Знання можна лише в один спосіб — спостерігати й розмірковувати. Таке собі неформальне, ненавмисне, неусвідомлене навчання-всотування, коли одного разу раптом бачиш у дзеркалі себе-іншого.

Як-от уходив до свідомости нашого автора Лесь Танюк: «Його досвід очільника Клубу творчої молоді в Києві переформатовував наш тодішній парубоцький, стихійний націонал-романтизм у системний реалізм національного мислення й буття, національної гідности, навіть твердого національного стоїцизму».

 А у Романа Іваничука Володимир Яворівський, схоже, вчився чи не в буквальному сенсі — історичній романістиці. «Він означив свій, особливий, досі ніким не освоєний погляд на події та персоналії української історії: проєктувати їх на сучасність» — саме цей концепт Яворівський реалізував і собі у двох крайніх романах: про княгиню Ольгу (2019) та гетьмана Мазепу (2020).

 У літературних портретах ніяк уникнути оцінок творчости. Закон жанру. Пригадується лише один виняток з нього: блискучий есей Оксани Забужко про Юрія Покальчука, де жодного слова про його прозу (Планета Полин. — К.: Комора, 2020). Коли ж Володимир Яворівський оцінює творчість старших колег, він потрапляє на спільні з ними регістри, як у випадку з Романом Іваничуком. А ось про Григора Тютюнника: «Він залишив нам золоті злитки українських характерів».

На перший погляд, тут немає перегуку з письмом самого Яворівського — адже він знаний не так за майстра характерів, як за вигадливого конструктора мізансцен. А може, та оцінка корелює саме з оцією книжкою мемуарів? Адже й історичні романи за формулою Іваничука став писати оце щойно.

А «Вони були, вони є» — цілий інкубатор імовірних повноформатних біографічних романів. До всього, саме в романах сценографія формує характери, хіба ні? Тож, може і злитків чекати недовго?

 Неперебутня принада літературних мемуарів — імена, паролі, явки. У Яворівського цього доста. Письменницьке середовище, спілчанська тусівка описані колоритно й інформаційно поживно. Ми вже призабули, що Спілка письменників створювалася яко ефективний інструмент примусу до лояльности. Тож «видати книжку в обхід Спілки було неможливо, бо всі видавничі плани затверджувались секретаріатом». Що й казати, бездоганно елегантне поєднання батога і пряника.

 Новодруків на всіх спілчан не вистачало. Зелене світло до друкарень мали затяті соцреалісти, що планово постачали «суцільні мистецькі відходи, а то й — сміття».

Тих, хто мовчки стояли в черзі «на книжку», підгодовували платними письменницькими виступами у трудових колективах, «багато письменників із цього жили». А тих, хто десь-якось сказав щось «не так», могли легко позбавити всього — як то було, приміром, з Валерієм Шевчуком, котрому десять років не давали друкуватися. Коли ж людина і далі «не розуміла» — виключали зі Спілки, і тоді над тобою нависала кримінальна стаття «за тунєядство». Це — схема примусу до колаборації.

 Звісно, схеми виглядають переконливо, поки не зіткнуться з людським фактором. Тоді виникають тромби, дисбаланси, відторгнення та інші ознаки локального хаосу. Ось скорочений епізод про публікацію роману Павла Загребельного «Південний комфорт» — найрезонанснішого українського твору на піку «застою»: «Несамовитий Загребельний воює, щоб редактором новоствореного журналу «Київ» призначили Володимира Дрозда

. Дуже талановитого, але химерного й лякливого чоловіка. Призначили... За кілька місяців по тому Загребельний дає йому свій новий роман «Південний комфорт»... Дрозд довго «маринує» твір і... повертає його авторові... Почувши про це, сивий Любомир Дмитерко ходив коридорами «Вітчизни», як весільний дружба: а ми надрукуємо!».

Коли «дешифрувати» кожне речення та додати ситуацію з пізніше організованим владою «обговоренням» роману у прокурорському середовищі — не важко уявити справжній літературний детектив, не менш резонансний за недавню «Клавку» Марини Гримич.

 Спогади Яворівського, як пригледітися, щоразу зводяться до вияснення ролі людського фактору в нашій недавній минувшині. А оскільки у спогадувані часи всі письменники змушені були належати до Спілки — це таки про колаборацію, хоч цього слова у книжці і не знайдеш. Автора можна зрозуміти: це надто складна категорія для мемуару. І в чорно-білій свідомості телезалежного люду вона досі однозначно негативна. Понадлюдський тест на вибір «або ти є — або тебе нема» проходили усі великі письменницькі таланти.

Закінчувалося по-різному, частіше погано, передчасною смертю.

Та хоч як дивно звучить — це також історії про уміння вчитися. Уміння знаходити асиметричні відповіді владі та зупинятися на червоній лінії.

Показовий спогад про голову львівської Спілки Ростислава Братуня, «який вільно заходив до обкому партії», завдяки чому неабияк допоміг багатьом письменникам. На похороні вбитого каґебістами Володимира Івасюка сказав таке, що шокувало-сколихнуло не тільки львівську інтелігенцію.

1979-го прилюдно звинуватити владу у терористичному акті — то був крок самогубця. Чудом вцілів, хоч зі Спілки, ясна річ, витурили. З настанням «пєрєстройки» львів’яни обирають Братуня народним депутатом СРСР: «Якось він, узявши слова, кине Михайлові Горбачову: «Я, український націоналіст Ростислав Братунь, стою перед вами!» І додасть: «А Україна буде вільною». Інші довго ще не одважувалися говорити таке з таких трибун.

 І ще один спогад про людину, яка вміла учитися — про Івана Плюща, котрий з директора радгоспу за півсотні кілометрів від Києва злетів до крісла першого заступника голови парламенту.

Якось нині про це мало згадують, а було ж насправді так: «Коли два керівники Верховної Ради Івашко та Кравчук поїдуть до Москви на партійний з’їзд, а Плющ залишиться на парламентському господарстві — буде ухвалено Декларацію про державний суверенітет України... Іван поспішав, поки не повернуться два секретарі ЦК. І встиг!»

«Вони є» — ця частина заголовку спогадів В. Яворівського домінантна. Принаймні для тих, хто вміє вчитися.