Зрозуміти український Схід: рецензія на книжку Олександра Михеда «Я змішаю твою кров із вугіллям»

Моторошний, ніби цитата з «Хрещеного батька», заголовок книжки Олександра Михеда уповні розкривається вже на одинадцятій сторінці, де оповідано історію дисидента Олексія Нікітіна.

 

Ось епізод, де його привезли до першого кабінету Донеччини: «Розлючений Володимир Дегтярьов, секретар обкому партії – той, завдяки якому Донецьк став містом троянд, сказав Нікітіну просто в обличчя: «Якщо пхатимеш свого носа в наші справи, я змішаю твою кров із вугіллям, а твоє тіло перемелю на добрива».

 

Підзаголовок рецензованої книжки – «Зрозуміти український Схід».

 

Проміжний висновок на цьому шляху: «Здається, єдина си­стема координат, у якій існує цей регіон, – неофеодалізм».

 

Назагал кажучи, СРСР – то й була система неофеодалізму. Із розпадом імперії рудиментні середньовічні «скрєпи» значною мірою поопадали в центральній Україні, не кажучи про західну. А на Донеччині й Луганщині навпаки посилилися: Кучма здав цей край у ленд-ліз місцевій мафії. Політична складова президентського злочину виходить за межі дослідження нашого автора, хіба що – політика пам’яти. Книжка про те, як колективна пам’ять змінює людські спільноти.

 

Проблема ця – ключова для посттоталітарних суспільств. По Другій світовій війні політика пам’яти була державним пріоритетом у Німеччині, Італії та Іспанії, через що ті країни порівняно швидко реінтегрувалися у цивілізацію.

 

Упродовж перших двадцяти років Незалежности українські уряди не робили у цій царині нічого; анексія Криму та окупація Сходу – прямий наслідок тої злочинної бездіяльности. Власне, російська агресія є реакцією на з’яву в Україні державної політики пам’яти (Ющенко почав, Порошенко поширив-поглибив).

 

На українському книжковому ринку вже чимало ґрунтовних досліджень проблем колективної пам’яти – перекладних і вітчизняних. Більшість із них Олександр Михед згадує у своїй роботі – відштовхується, аналізує, концентрується на «пробілах» у текстах попередників.

 

Вийшла книжка, яку можна сміливо ставити на полицю кращих. А головною принадою, як на мене, є стиль автора: чесний опис самого процесу пізнання, котрий ніколи не буває прямим та одновекторним. Чимось ця книжка нагадує «Картезіанські роздуми», де Мераб Мамардашвілі реконструює сам перебіг думок Декарта. Тренінг розуміння. 

 

«Я змішаю твою кров із вугіллям» – вислід дворічного дослідницького проєкту з вивчення можливості змінити негативну міфологію у невеличкому донецькому містечку (таких обрано п’ять – вони на карті-форзаці). Масову свідомість формує ідеологія пам’яти, а то є вотчина міфів. «Ми створюємо міфи, щоб не досліджувати. Якби ми хотіли насправді щось дізнатися, нам би довелося почати з руйнування міфу», – каже у Михедовій книжці донецький культуролог Ігор Козловський, якого бандити два роки тримали «на підвалі».

 

Олександр Михед справді хоче дізнатися, тож розгвинчує міфи до дещиці: «Дослідження міфологем міста. Пошук найменшої неподільної частинки міфу, який розібрано на атоми. Дошукатися універсалій. Здійснити розтин тіла хроносу, який пожирав покоління й покоління своїх дітей… Часом міфологеми – це історичні постаті, громадські діячі, іменами яких називають не тільки вулиці містечок, а й психічні розлади». 

 

Оті нано-частинки міфу – річ загадкова, мало не детективна. Василь Шкляр розповідав, як шукав за слідами пам’яти про місцевих отаманів по холодноярських селах. Нічого. Все витравлено. Аж ось потрапив до компанії дядьків грати в карти. «Туз!», – ляскає один, заходячи з короля; «Голий!», «Босий!», – підкидають партнери. Виявилося, що чотири королі мають позивні колишніх тутешніх воїнів-залишенців (Треба спитати у Бога. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2020).

 

А тепер із життя міфів на Донеччині: «2014 року бойовикам вдалося завести двигун танка і з’їхати з постаменту в селі Олександро-Калинове Костянтинівського району. Недовгий час вони навіть повоювали на ньому. Важко уявити потужніший образ, щоб пояснити, що відбувалося тоді». Що довше зосереджуєшся на цьо­му повідомленні, то більше схильний вважати фантасмагорійну алегорію Владислава Івченка «Третій фронт» – чистісіньким реалізмом. 

 

Олександр Михед – молодий учений і вже відомий літерат, який уперше побував на Донеччині наприкінці 2016-го, не маючи буттєвого досвіду «загниваючого соціалізму».

 

Тобто, перенісся з більш-менш нормального Києва до втіленого-реалізованого, розвиненого-удосконаленого світу Кафки. Не в кожного витримають нерви: «Після щоденного відвідування краєзнавчих музеїв, коли з окремих наративів «історії нашого краю» складається об’ємна картина воєн, революцій, переділів, знущань, крові, винищення, у скронях починає пульсувати лише одна думка: ГОРІТЬ У ПЕКЛІ».

 

Це чи не єдиний емоційний зрив на весь наелектризований, аж гудить, текст. Та, щиро кажучи, про яку політкоректність-толерантність може йтися, коли стикаєшся з такою інформацією: «8 травня 2010 року в Луганську явили світу пам’ятник «Жителям Луганщини, полеглим від рук карателів-націоналістів з ОУН-УПА»… На церемонії були присутні: віце-прем’єр-міністр Віктор Тіхонов, голова фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександр Єфремов, депутат Державної Думи Росії Константін Затулін»?

 

Або ще гірше: «Вісті із Сіверськодонецька. Убито тамтешнього проукраїнського депутата. Місцеві у свої постах відверто звертаються до «них»: «Це вам не 2014-й. Боятися ми не будемо».

 

По цьому вже зовсім упрозорюється, де ти й серед кого. Ясно, що тридцять останніх років лише погіршили ситуацію на цих теренах. Доля Олексія Нікітіна, якого у 1980-ті замкнули у психлікарні, – ще один досі живий символ регіону: «Спершу він не зрозумів, куди його запраторили.

 

Лише слова санітара все пояснили: «Вони вирішили, що ти несповна розуму, якщо поліз у політику. Тож не хвилюйся за свої речі – ти тут довічно». Через півстоліття – без змін; як там у «Доці» Тамари Горіха Зерня: «Коли хтось із клану Ахметових обіцяє тебе убити, то краще виходити з припущення, що тебе таки уб’ють».

     

Та повернімося до пошуків ідентичності міст, що є темою проєкту. Ось Сіверськодонецьк, нинішня «столиця» Донецької області; «по всьому місту вивіски «Прийом металолому. Цілодобово». Хтось звіряється:  «Наше місто дуже молоде. Всього років вісімдесят. Називалося воно спершу ЛисХімБуд». Прибудова до Лисичанського заводу».

 

Інший співрозмовник щиро радить звернути увагу: «Ось тут цікава дуже скульптура з пресованого цукру. Це супутник, що стартує з буряка. А ось тут цифри видобутку, а це рік, коли була зроблена скульптура». Авжеж, які ж іще пам’ятки можуть бути у місті з назвою ЛисХімБуд? Офорт Гойї вічний: сон розуму породжує чудовиськ.

 

Книжка, взагалі-то, мало оптимістична щодо зміни публічних ландшафтів. Але твердо оперта на переконання: нічого не робити – найгірший сценарій. До проєктної команди, окрім дослідників (як-от Михед), уходили митці, які втілювали рекомендації перших у символічні скульптури, створювали нові рекреаційні зони.

 

Але ж «у реальності, де нічого не міняється роками, найменший натяк на зміни викликає невпинну агресію… Усе має бути на своїх місцях – Лєнін на постаменті, Артемівськ – на місці Бахмута». Ніщо у тих краях не віщує на «вічність мистецтва».

 

Приміром, «ранок у Добропіллі починається із запитання: «Не підкажете, де тут метал здають?». Гарний знак перед днем установлення скульптури». А ще й Сергій Жадан докидає у своєму інтерв’ю: «Питання не в тому, щоб закрити шахту і побудувати якусь теплицю чи парк розваг. Питання в тому, чи спалять вони парк розваг наступного дня?».

 

Увесь цей проєкт Оксана Забужко назвала би «реабілітацією простору» (Планета Полин. – К.: Комора, 2020). Щоправда, їй ходить про конкретний літературний твір. Але ж – хоч як парадоксально – однозначний Михедів нонфікшн зорганізовано за суто художньою моделлю. Тією, яку довела до взірцевої досконалості Світлана Алєксієвич.

 

«Її багатоголосся багатотомного дослідження радянськості – один з орієнтирів методу, який мені праглося відтворити», – читаємо на початку книжки «Я змішаю твою кров із вугіллям». За великим рахунком, Олександр Михед написав власний «Час second-hand».

 

Утім, його твір не має лінійної структури та жанрової однозначности. Це навіть не пере­хрестя, а щось ніби майдан, до якого стікаються радіальні вулички-жанри. Тут і свідчення-міркування-оцінки аборигенів, і культурологічна есеїстика, і вправні репортажні включення (оцініть спостережливість та лаконізм: «До мікрофона підходить ветеран і починає зі звертання: «Дорогие товарищи!». Закінчує промову надривним проханням: «Може, хоча б сьогодні хай війна закінчиться!».

 

У мене за спиною саркастичний жіночий голос: «А завтра хай все спочатку?»). Умістився навіть мініаналіз «шахтарського роману», від Еміля Золя та Ептона Сінклера починаючи. Автор формулює квінт­есенцію цього жанру-розплідника ресентименту: «Чудовисько-шахта – лише наслідок і результат. Один з мацаків справжнього зла, що криється деінде. Зло – Контора, Компанія і, очевидно, Капітал».

 

Вправно умонтовано до тексту й комент-інтерв’ю шістьох знаних гуманітаріїв родом з тамтешніх палестин. І вся ця позірна еклектика тримається купи, міцної цілости, як у «Блокпості» Бориса Гуменюка, до прикладу.

 

Як замислитися, Олександр Михед розглядає український схід, що його треба зрозуміти, – як величезний текст-палімпсест. Загальний присуд: «Усе – симулякр». Схоже рефлексує історикиня Олена Стяжкіна: «Донбас» – штучна планета або штучний супутник соціалізму… Легенда соціалістичного «Донбасу» вкладалась у матрицю ностальгійного ураження якнайкраще, Світ, якого ніколи не було, поставав як єдино можливий і реальний. І неіснуюче «вчора» дехто захотів повернути». Облудна «історія» цього краю чимось нагадує весело-хвацьку провокацію «Комуністичного маніфесту», що зірвала сьому печатку.

 

О.Стяжкіна різко негативно заперечує будь- які спроби ностальгійної «нормалізації радянського». Це, власне, не так уже аналіз, як прогноз – тож варто навести осяжний фрагмент: «Хоча пізньорадянське було, може, і не таким кривавим, як сталінське, однак таким самим людожерним.

 

Воно почалося саме в тій точці, де завершується роман Орвелла «1984»: «Усе було добре, ця боротьба скінчилася. Він здобув цю перемогу над самим собою. Він любив Старшого Брата».

 

Із моменту, коли «він», «вона», «ми» «полюбили Старшого Брата», ГУЛАГ уже був не потрібен, табори не мали ніякого значення, бо табір був умонтований усередину мене – в тіло, в голову, в бачення кордонів можливого і неможливого. І насправді від таборів ніхто не відмовився, просто їхні функції перебирала на себе школа, дитячий садочок, їдальня, лікарня, санаторій, паспортний стіл, вагон у поїзді… тортури під маскою «всі так роблять»…

 

Радянський пломбір коштує не двадцять дві копійки, його ціна – ГУЛАГ і неіснування… Перша і головна риса радянської людини, яка лишається акцентованою і дотепер і яку лише підтвердили вибори президента 2019-го – це небуттєвість… До речі, люди, які повірили в президента Голобородька, – такі самі, як і ті, які повірили в президента Путіна». 

 

Та сама аналітична прогностика і в інтерв’ю вищезгадуваного Ігоря Козловського: «Від Радянського Союзу залишається зневажливе ставлення до гуманітаристики. Зараз гуманітарні дисципліни в університетах скорочують, хоча ми бачимо наслідки таких процесів на сході… Знаєте, чим особливий собака, який пройшов дресуру? Цей пес має залишитися психологічно цуциком. Якщо вже пропустили цей вік – його неможливо дресирувати. Залишитись інфантильним означає, що твоєю свідомістю можна маніпулювати. І вибори 2019 року – це наслідок такої політики, що породжує інфантильність». 

 

Олександр Михед також пише не задля упорядкування знання про вчора, а заради уникнення помилок завтра. Наприкінці книжки подальша дорожня карта: «Що у мріях? Травма – проговорена. Злочини – зафіксовані. Винуваті – покарані».

 

І ще: «Проєкт впливав на нас, змінювалися ми». На читача цієї книжки чекає те саме. 

    

ПРЕМІЯ «НОНФІКШН»