Друга половина осені — від Покрови до Пилипівки — в Україні віддавна вважалася весільною порою. В селах і нині на осінь припадає чи не найбільше одружень. От тільки весільні обряди за останній час суттєво змінилися. Можна навіть сказати — глобалізувалися. Згадаймо хоча б американсько–європейський звичай кидання нареченою букета, що вже давно став популярним й на наших теренах.

З іншого боку, саме весільна тематика чи не найширше представлена в працях з української етнографії. Проте сучасній людині важко зрозуміти логіку давніх звичаїв. Тим ціннішими видаються дослідження, автори яких пояснюють весільні обряди з точки зору історичного розвитку етносу. Саме такою є робота одного з грандів української та світової етнографії Хведора Вовка «Шлюбний ритуал та обряди на Україні». Це фундаментальне дослідження, що побачило світ наприкінці XIX століття в Болгарії, а згодом — у Парижі, принесло вченому світове визнання. Сьогодні, коли більшість тогочасних весільних ритуалів стали архаїкою, читати цю працю ще цікавіше. А деякі гіпотези й висновки вченого сучасну людину можуть навіть шокувати. Особливо того, хто живе з думкою, що раніше все було краще: дерева вищі, врожаї більші, парубки сміливіші, а дівчата — всі до одної цнотливі...

Сьогодні православний світ відзначає одне з дванадцяти найбільших церковних свят року — Покрову Пресвятої Богородиці. Покрова вважається символом заступництва і молитви про спасіння світу від бід і страждань. А віруючі просять цього дня у Цариці Небесної захисту та допомоги і вірять, що одного разу Свята Діва знову зійде з небес, оточена ангелами, пророками та апостолами...

Із давніх давен господар, обходячи восени своє обійстя, відчував особливий щем душі — радів, споглядаючи повну комору, чи, навпаки, впадав у тугу від думки, що хліба не вистачить до нового врожаю. Недарма в більшості мов слово «хліб» є багатозначним: це й головний продукт харчування, і основа самого буття. Напевно, жодному іншому витвору людських рук не присвячено стільки прислів’їв, приказок, прикмет та ритуалів. Але давайте поговоримо про хліб не з точки зору етнографії, а в ракурсі езотерики й метафізики — тобто знань про світ, котрі, на відміну від законів «просто» фізики, формулами не описуються. Проте заперечити існування так званих тонких матерій не в змозі навіть найзапекліші матеріалісти...

Здається, «до жовтневої революції» родинне життя було назагал краще: діти спокійніші, діди й бабці мудріші, жінки й чоловіки веселіші й активніші. Охоче працювали, співали, не бідкалися і на свята знали чим зайнятися, не хапаючись лише за пляшку. Утім, можливо, це така собі казочка, вигадана ворогами прогресу? Революція ж індустріалізацію і колективізацію забезпечила, заводи в містах і клуби по селах побудувала. Утім нині чимало з тих заводів занедбані, у клубах — гральні автомати. А краса створених доти пісень, глибинний символізм календарних обрядів, звичаї громадської взаємодопомоги нагадують про те, що без знищення мільйонів найталановитіших наша країна досягла б набагато більших життєвих успіхів.

Якою ж була «доколгоспна цивілізація» українців? Чи можемо повернутися до неї, як до точки на шляху розвитку, на якому колись звернули «не туди»? Сучасні технології передавання знань дозволяють здійснити цю подорож у часі. Це можна зробити, зокрема, на лекторії «Українська родина», започаткованому минулого тижня у київському Літературно–меморіальному музеї Павла Тичини (вул. Терещенківська, 5, кв.1), який щосереди проводять фольклорист Олена Чебанюк та психолог Галина Бевз.

Як відомо, красиво жити не заборониш. А красиво одружуватися — тим паче. Десятого жовтня Україна переживе черговий весільний бум. Одружуватися в дні, коли число дня, місяця і року збігаються, стало модним — і у паспорті красиво виглядає, і запам’ятовувати таку «родзинку» зручно. І хоча Центральний відділ реєстрації шлюбів у Києві щороку намагається заперечити підвищений попит на «цікаві дати», факт лишається фактом: тисячі пар в Україні влаштовують весілля 10.10.10. Справді, шлюб — одна з небагатьох «центральних» подій у житті людини, котру можна призначити на якийсь день.

Деякі наречені пішли далі і стали звертатися до астрологів, нумерологів та фахівців із фен–шуй, аби переконатися у правильності вибору дати. Багато таких допитливих вирішили день весілля... перенести. Чому? Намагався з’ясувати журналіст «УМ».

У миколаївських молодят віднедавна з’явилася нова традиція — фотографуватися біля пам’ятника Нареченій, установленому під стінами міського Палацу урочистих подій.

Як лід на річці у липневу спеку або як квітучий сад у січневі морози — так само неможливим було колись в Україні весілля у жнива чи під час посту... Не те що нині — весілля можуть справляти будь–коли: і на Великдень, і посеред жнив. А хто ми без споконвічних звичаїв? Сірий одноманітний натовп, який священні ритуали весілля перетворив на банальне гульбище, що зазвичай означається словом «свадьба».

Для більшості сучасних українців надвечір’я Різдва і Богоявлення викликають переважно гастрономічні асоціації, пов’язані з 12 пісними стравами, зокрема кутею. Зі святковим антуражем складніше. У Наддніпрянській Україні вже призабувся символічний солом’яний «дідух» — своєрідний язичницький ієрарх зимових свят, що в дохристиянські часи уособлював божество, котре опікувалося людськими долями й виконувало певні бажання. Господарі колись шанобливо вносили «дідуха» до світлиці перед Різдвом і ставили на покуті.

На Івано–Франківщині й тепер дотримуються цього давнього звичаю майже в кожній сільській хаті й у багатьох міських квартирах. Проте й серед ревнителів традицій не всі знають про особливості передріздвяного ритуалу і «приписи» щодо обходження з «дідухом» та «павуками». Навіть такий авторитетний етнограф як Олекса Воропай, описуючи зимові свята у відомому двотомнику «Звичаї нашого народу», майже не розкриває загадкової сутності «дідуха».

Колядують в Україні, як відомо, до Водохреща. А подекуди й до Стрітення. Отож хто не встиг поколядувати на Різдво, ще має нагоду привітати оточуючих з Різдвяними святами. Тим паче сьогодні, в перший день Старого Нового року, про особливу чарівність якого є чимало оповідок і легенд. До речі, на київських вулицях саме колядують гості з Москви, яких привіз до української столиці відомий московський музикант Ілля Сайтанов.

...Все почалося наприкінці далеких восьмидесятих, тобто ще за Радянського Союзу, Компартії і тотального насадження атеїзму. Коли вийти на вулицю з Різдвяною Зіркою й віншуванням маленького Ісуса на устах загрожувало навіть дуже великими неприємностями. Саме тоді група патріотично налаштованих тернопільських студентів, наслухавшись розповідей своїх батьків, вирішила відтворити забуте вертепне дійство.