Коровай — символ свята й довіри між людьми. (Фото Прасков’ї БОЛТОВЕЦЬ.)
Із давніх давен господар, обходячи восени своє обійстя, відчував особливий щем душі — радів, споглядаючи повну комору, чи, навпаки, впадав у тугу від думки, що хліба не вистачить до нового врожаю. Недарма в більшості мов слово «хліб» є багатозначним: це й головний продукт харчування, і основа самого буття. Напевно, жодному іншому витвору людських рук не присвячено стільки прислів’їв, приказок, прикмет та ритуалів. Але давайте поговоримо про хліб не з точки зору етнографії, а в ракурсі езотерики й метафізики — тобто знань про світ, котрі, на відміну від законів «просто» фізики, формулами не описуються. Проте заперечити існування так званих тонких матерій не в змозі навіть найзапекліші матеріалісти...
До сьогодні українці, заходячи до когось уперше в дім, обов’язково приносять хліб — щоб той завжди був у господарів на столі. З хлібиною йдуть на родини й поминки. Хлібом–сіллю благословляють молодят і зустрічають дорогих гостей. А ще є чудова традиція пригощати маленьких дітей хлібом «від зайчика»... Або візьмемо звичай, котрий навряд чи відомий сучасним городянам, проте його все ще дотримуються в наших селах. Коли хтось приносить вам до хати молоко, його треба одразу перелити у свою посудину, а в порожню чужу банку покласти посипаний сіллю штамочок хліба — це й пригощання для корови–годувальниці, й оберіг від лихого ока.
Коровай фігурував колись як жертвенна річ (на зв’язок слів «коровай» і «корова» вказував відомий етнограф Хведір Вовк). Проте за «мурами віків» майже загубилася ще одна важлива хлібна функція. А саме — хліб як знак взаємної згоди. Згадаймо звичай обмінюватися хлібом на сватанні. Можна припустити, що були часи, коли хлібом обмінювалися при будь–якій домовленості (а ще раніше — спільно варили кашу). Очевидно, цей простий рух — «я даю тобі свій хліб, а собі беру твій» — для наших пращурів означав те ж саме, що сьогодні значить підпис нотаріуса.
Уявімо таку картину: бізнесмени після успішного завершення переговорів, потиснувши один одному руки, обмінюються хлібом — і жодних тобі паперів та фірмових печаток. З точки зору правознавства — абсурд. Але, як казав герой Стругацьких, «не одним законом жива совість людська». Можливо, наші далекі–далекі предки теж сповідували філософію, котра сьогодні багатьом здається фантастичною...
— Порушувати домовленість — це насамперед шкодити самому собі, — каже дипломований психолог Катерина Клименко. — Кожен, напевно, може згадати такі випадки: зопалу пообіцяв щось зробити, проте не зміг, а зізнатися й перепросити сміливості не вистачило, і от ти вже собі не господар — уникаєш зустрічей з людиною, випадково стрівшись, відводиш очі, брешеш. Стан такий, що й ворогу не побажаєш... Звичай скріплювати угоду святим хлібом свідчить, що в прадавні часи люди розуміли силу сказаного слова. Не виконати угоду, а тим більше свідомо обдурити когось — значить перекрити собі енергетичні канали. Недотримання слова може навіть стати причиною розвитку хвороби.
Катерина Клименко народилася на Рівненщині, виросла на Кіровоградщині, а з 1976 року мешкає в кримському Партеніті. І зараз розмовляє чудовою українською мовою. Пишається багаторічною дружбою з письменником Олесем Гончаром. Саме Олесь Терентійович порадив Катерині вступати до Сімферопольського університету — на відділення української філології. Диплом отримала в 37 років. А згодом стала дипломованим психологом і... ясновидицею. До неї часто звертаються люди за порадою. Пані Катерина працює психологом виробничого підприємства «Таврида» (селище Кипарисне).
Цілительством не займається. Каже: «Я не лікую, а лише допомогаю витягти інформацію про те, що могло призвести до хвороби». А ще Катерина Андріївна цікавиться етнографією, бо вважає, що в кожному прадавньому звичаї відбивається світло первозданної мудрості, якою володіли наші далекі пращури. Її «езотеричні» пояснення традицій, пов’язаних із хлібом, звісно ж, не є істиною в останній інстанції, проте спонукають до цікавих роздумів.
— Наші бабусі щотижня пекли хліб, — каже пані Катерина. — Діжку, в якій замішувалося тісто, не мили, залишали в ній маленький шматок. Таким чином відпадала потреба в дріжджах. Хліба і їжі готували рівно стільки, щоб практично все було з’їдене. Якщо щось залишалося, то віддавали худобі. Але весь час годувати худобу харчами зі столу вважалося гріхом. А тим більше — викидати їжу на смітник. А що ми маємо сьогодні? З одного боку, плачемо, що продукти дорожчають, а з іншого — українці щоденно викидають на смітник тонни харчових відходів. Ця переведена й викинута як непотріб їжа забирає нашу життєву енергію.
Мені одразу пригадалося класичне: не залишай шматок, щоб він вночі за тобою не бігав. Виходить, за цим забобоном стоїть підсвідоме знання, що недоїдена страва — це не тільки неповага до людської праці, а й шкода власному здоров’ю? Тож треба купувати–готувати рівно стільки, скільки з’їси.
На жаль, сьогодні майже забулося ще одне мудре правило народної етики.
— Споконвіку вважалося, що кожного, хто переступив поріг твого дому, — знайомий він тобі чи ні, приємний чи не дуже, — треба запросити до столу. Вже сам факт, що «неприятель» зайшов до тебе в хату, розцінювався як знак примирення... Побачив зморену людину на вулиці — також запропонуй їй шматок хліба та воду. Моя бабуся розказувала, як у війну через їхнє село йшли солдати, й люди ділилися останнім, — згадує Катерина Андріївна. — При цьому не має значення, свої це солдати чи чужі: йде стомлена людина — допоможи їй хоч чимось. Не зробити цього означає позбавити себе Божої благодаті.
А тепер–но, шановний читачу, поміркуймо ось над чим. Можливо, традиція спочатку нагодувати людину і тільки потім наймати її на роботу була не лише перевіркою, чи гарний перед вами робітник? Очевидно, наші предки підсвідомо розуміли, що не нагодувати працівника — це зробити гірше собі. Уявіть–но, людина працювала у вашому домі цілий день голодною. Так, ви їй заплатили гроші, але вашу оселю вона покинула з несвідомим відчуттям дискомфорту — навіть шматка хліба ніхто не запропонував. І ця людина, не підозрюючи того, мимоволі забиратиме енергію — від вашої оселі і всіх, хто мешкає в ній. Кажете, звучить ненауково? Але хіба наука знає все?..
Моя покійна бабуся була принциповою нелюбителькою салату олів’є. Вона навіть за стіл не сідала, коли бачила тарілку з цим «делікатесом». Бабусині подруги до всіляких салатів теж ставилися з пересторогою. Я це вважала старечими дивацтвами, бо ж як можна не любити олів’є? І от недавно в книзі знаного кулінарознавця Похльобкіна прочитала, що салати, особливо, в стилі «вінегрет», не були властиві східнослов’янській кухні. У Росії вони з’явилися лише в XIX ст. — як запозичення з Європи. Але й тоді попервах їх робили лише з одного овочу — салат огірковий, буряковий, картопляний тощо. Так само не змішували різні види грибів, риби, м’яса.
— У всякого продукту — своя енергетика, — пояснює Катерина Клименко. — І коли вони змішуються абияк, їхня корисна дія зменшується. У чому секрет популярності українського борщу? Очевидно, в цій страві геніально поєднано інгредієнти. Це, мабуть, той випадок, коли рецепт підказано самим Господом Богом... У давнину не практикувалася дрібна нарізка продуктів — все різалося великими шматками. По–простому кажучи, люди тоді не лінувалися жувати, у них здоровішими були не лише зуби, а й весь шлунково–кишковий тракт. Це не значить, що на олів’є чи оселедець під шубою треба накласти табу. Але стравам цим місце лише на святковому столі. Взагалі, поділ на їжу буденну і святкову, пісну й скоромну має глибокий не лише релігійний, а й філософський зміст. Тут є й повага до праці, до природи, до Бога, й захист від переситу. Колись було навіть поняття таке — буденний хліб. Тобто хліб із борошна грубого помолу, котрий їли в будень. А паляниця — білий пишний хліб — вважалася символом свята.
Наостанок я запитала Катерину Андріївну, чи мають значення думки, з якими ми готуємо їжу і сідаємо до столу. Ось її відповідь:
— Думки — це тонка матерія. Немає приладу, який міг би прочитати, про що ми думаємо, але думки, безперечно, існують. Більш того — люди відрізняються один від одного насамперед способом мислення. Будда колись сказав: «Все, що ми є, — це результат наших думок». З яким настроєм ви прокидаєтеся вранці? Як сприймаєте життєві негаразди? З думкою: нічого, прорвемося, Бог і добрі люди допоможуть? Чи з одвічним ниттям: «Боже, яка я нещасна, чому людям щастить, а в мене самі проблеми»? Як показує життя, оптимісти щасливіші за песимістів. Насамперед тому, що вони ХОЧУТЬ бути щасливими... І коли ти сідаєш за стіл з подякою Господу, природі, людям, котрі все це виростили, то навіть звичайна картопелька й капуста смакує тобі, як найдорожчий делікатес. Так само і з готуванням. Недарма колись жінкам у жалобі не дозволялося куховарити на весіллі... Коли ми готуємо з гарним настроєм, їжа наповнюється найголовнішим вітаміном — «вітаміном радості». І піде на користь тим, хто її їстиме.
Тож, шановні жінки, можливо, заяложений вислів про «шлях до серця чоловіка» треба розуміти образно, а не буквально? І чоловіки насправді люблять нас не за вміння готувати смачний борщ, а за ту любов, яку ми в цей борщ вкладаємо?..
• Житній хліб пшеничному калачеві дід.
• Калач приїсться, а хліб ніколи.
• З’ївши калач, берися знов до хліба.
• Клади перед людей хліб на столі, будеш у людей на чолі.
• Коли стало на хліб, то стане й на обід.
• Найсмачніший хліб од свого мозоля.
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
