За давньою традицією, яка в Галичині нині переживає відродження, почувши знадвору церковний дзвін, господарі старшого віку поспішно навстіж відчиняють двері й вікна, аби божественна мелодія впливла до оселі. Цілющий ефект цієї звукової вібрації на побутовому рівні відчуває навіть людина, не обізнана з напрацюваннями фізиків–акустиків. Учені цієї галузі науки довели, що резонансні ультразвукові хвилі дзвону очищають довколишнє середовище, енергетичні канали людського організму, поліпшують стан його органів та систем, благотворно впливають на вегетацію рослин.

Минулої неділі у Національному музеї народної архітектури та побуту в Пирогові відбулося свято «Осінь весільна». Фольклорні колективи Київщини, Черкащини, Вінниччини, Сумщини, Житомирщини та Чернігівщини відтворили весільні обряди Полісся, Слобожанщини, Наддніпрянської України.

У вересні в Умані кількість населення різко збільшується — більш ніж на 25 тисяч. З усього світу сюди з’їжджаються брацлавські хасиди, аби зустріти єврейський Новий рік (Рош Ха–Шана) біля могили цадика Нахмана, якого рівно 202 роки тому було поховано в цьому місті (тепер це вулиця Пушкіна).

Найнебажанішим гостем цьогорічного Сорочинського ярмарку, що завершився в неділю, став дощ, який час від часу нагадував про себе навіть крізь сонячне проміння. Однак у небесній канцелярії Великі Сорочинці, як відомо, на особливому рахунку ще з гоголівських часів.

У столиці українського гончарства — селищі Опішні — завершилася щорічна і водночас безпрецедентна за масштабами тритижнева мистецько–просвітницька акція, спрямована на збереження та примноження традицій цього древнього ремесла, пробудження насамперед у молоді інтересу до нього та «супутніх» і нових видів творчості. Проходила вона на базі розташованих тут Національного музею–заповідника українського гончарства, академічного Інституту керамології, Колегіуму мистецтв і Центру розвитку духовної культури. Перші два тижні щоденної копіткої роботи митців і аматорів та практично безперервних виставок, екскурсій, майстер–класів, творчих зустрічей, презентацій організатори іменували передздвижжям, себто своєрідним прологом до вже четвертого Тижня гончарного здвиження. Апофеозом останнього став Національний фестиваль гончарства.

У Яворові що не обійстя — то творча майстерня. Навряд чи ще десь в Україні знайдеться населений пункт, мешканці якого спромоглися б здобути стільки лаврів у різних видах народних промислів. Так, є знамениті Опішня, Решетилівка, Петриківка та інші здавна відомі ремісничі центри, проте слава до них прийшла переважно завдяки народним умільцям якоїсь однієї спеціалізації. У Яворові ж зберігають традиції майстрів на всі руки. Крім художньої обробки деревини, яворівчан здавна вважають неперевершеними творцями ліжників, а також засновниками оригінального стилю в мосяжництві, вишиванні та писанкарстві.

Ще в 1894 році оргкомітет Львівської етнографічно–промислової виставки нагородив срібними медалями мешканців Яворова Василя та Миколу Шкрібляків — за різьбярські, Петра Копчука — за теслярські, Василину Столярчук — за вишивані роботи. Виставкової «бронзи» тоді удостоїлися їхні односельці Микола Копчук — за бондарські вироби та Петро Гондурак — за мосяжні.

...Наталя Іванівна у рідному Києві нині буває лише раз на рік. Як тільки доля закинула її, молоденьку вчительку, на Тернопільщину, спочатку часто приїздила до батьків. А коли їх не стало, у порожню квартиру, де все нагадує про дитинство і найдорожчих людей, більше навідуватись не змогла. На Тернопільщині вона вийшла заміж, народила дітей. І там тепер її домівка. Але у Київ її й сьогодні кличе давній обов’язок: батьківські могили. Тож у перший тиждень після Великодня вона приїздить до столиці, зупиняється у старшої доньки і йде на Берковецький цвинтар, де сплять вічним сном її мати і батько. «Тут я зазвичай зустрічаюся і зі своїми однокласниками, — каже Наталя Іванівна. — Деякі приїздять із Росії і Білорусі. Якби не гробки, коли б ми іще побачилися?».

Незадовго до відкриття у вересні 2000 року Десятого міжнародного гуцульського фестивалю хтось удатний до сенсацій підкинув ідею здивувати світ найбільшою — за всіх часів і народів — писанкою. Придумали — зробили. У середмісті Коломиї ударними темпами, трохи більше як за сто днів, звели оригінальну будівлю єдиного на планеті Музею писанкового розпису, основою якої стало найбільше в світі залізобетонне декороване яйце розмірами 14 метрів висотою та 10 метрів у діаметрі. Подивитися на це диво, що номінувалося на звання одного з семи чудес України й отримало почесне свідоцтво «Визначної пам’ятки сучасної архітектури», приїжджає безліч різномовних туристів. Музей, який спрощено називають «Писанка», щорічно відвідує близько 100 тисяч землян.

Нещодавно у Києві відбулася презентація ІІ сезону Дитячого національного конкурсу «Я козацького Роду». Конкурс організував Дитячий табір «Козацька фортеця». Згідно з правилами першого року конкурсу, учасникам пропонували написати легенди про козаків свого краю, дослідити родоводи чи назви місцевостей. Із надісланих робіт організатори відібрали кілька десятків найкращих та упорядкували їх у «Книгу козацьких легенд». Діти надіслали не лише легенди, а й малюнки, тож ними проілюстрували книгу. За словами голови оргкомітету конкурсу Володимира Шерстюка, ідея конкурсу виникла, коли малеча біля вечірньої таборової ватри взялася розповідати легенди про козаків. «Зазвичай, більшість учасників конкурсу змагаються, «хто краще переповість Яворницького», але завжди є й такі, що діляться самобутніми легендами, які почули від дідів та батьків, — каже пан Шерстюк. — Ми зрозуміли, що в народі досі живуть спогади про героїчне минуле, і що вони можуть загубитися, якщо їх не зібрати та не зафіксувати. Результатом першого року конкурсу стали понад 500 листів з усіх регіонів України, що показало єдність нашого народу та зацікавленість козацькою тематикою».

За кілька останніх років українці почали виявляти неабияку цікавість до національних традицій, народного мистецтва, етнографічного одягу. Можливо, це відбулось під впливом численних етнофестивалів та різноманітних заходів. Слово «етно» стало привабливим префіксом із присмаком теплих рук майстра та домашнього бабусиного затишку. Це часто ручна робота, цікавий і зручний крій або просто можливість торкнутись до живої, не синтетичної фактури.