Нова прем’єра шевченківців дозволила припустити, що факт існування в нас єдиного театрального простору — таки не порожній звук. Донецький режисер Андрій Бакіров разом із київським драматургом Марією Ладо та харківським «Березолем» створили справді дуже просту, але актуальну виставу. Пан Багіров рік тому в цьому ж таки театрі поставив виставу «Закон» за твором Володимира Винниченка. «Чим довше живеш, — казав він тоді, — тим більше розумієш Канта, якого дивували дві речі: зоряне небо над головою і моральний закон всередині себе самого».

Матерія вторинна, ідея — все, бо з нею немає нічого неможливого. Космічна тарілка замість люстри і велетенська фігура прибульця у позі роденівського «Мислителя» ще раз доводять прикладну дієвість цього твердження. Невже НЛО прилетіли? Ні, вони літають і зараз. Просто тепер є місце, де можна ґрунтовно підготуватися до зустрічі з ними.

Підробка судово–психіатричних експертиз, можливі афери з квартирами плюс складний земельний конфлікт — і все це навколо медичного закладу, що опікується здоров’ям душевно хворих людей. Члени комісії обласного управління охорони здоров’я вже спробували розплутати цей гордіїв вузол, але медичні працівники лікарняного закладу не погодилися з їхніми висновками і вийшли на мітинг протесту... разом зі своїми підопічними. Тепер в усьому розбиратиметься прокуратура, посередництва якої вимагають обидві сторони конфлікту. Завдання перед слідчими стоятиме не з легких: привид божевільні у широкому значенні цього слова надто актуальний для теперішніх вітчизняних реалій.

Як і обіцяв генеральний директор ТОВ «Мультиплекс Холдинг» Антон Пугач, у середу столичний кінотеатр у торговельно–розважальному комплексі «Комод» на Лівобережній не працював. Замість анонсів біля кас на екранах висвітлювався лист–звернення до Президента, спікера, Прем’єр–міністра, щоб іноземні фільми прокатувати російським дублежем з українськими субтитрами, а на іншому екрані пояснення, чому страйк. Чоловіки в робочій формі з самого ранку порозкладали запаковані в поліетиленову плівку дошки і вдавали, що розбирають каси і роздягалки. «Ось так, кіно не буде!», — каже з удаваним сумом чоловік із молотком у руках. У ту мить до мене підходить хлопець з папкою і питає, що я шукаю. «Та нічого не шукаю, на вас дивлюся», — байдуже відповідаю. «Што?» — не розуміє бідолаха. Крадькома кидаю погляд на білий розграфлений листок паперу. Поки що жодного підпису. Через якийсь час до кінотеатру піднімаються дві дівчинки з книжками. «Што случілась?» — питають одна в одної. Це помічає працівник кінотеатру, швиденько підходить з сяючою від щастя посмішкою, що хоч хтось прийшов, і пропонує підписатися проти дій Міністерства культури і туризму. Вони не задумуючись пишуть, що проти і йдуть собі по магазинах. А працівники кінотеатру тим часом сумно походжають туди–сюди, чекаючи інших глядачів.

Нестримне бажання людини прискорити свій рух у просторі змусило її створити колесо, крило літака, реактивний двигун. Планетою тепер уже мало хто ходить пішки. До того ж із кожним роком зростає число достойників, які прагнуть мати не громадські, а персональні транспортні засоби. Як результат, тиснява на дорогах стала настільки звичною і проблемною, що чергове, і знову ж таки, нестримне бажання злетіти над нею може матеріалізуватися за допомогою надлегких літальних апаратів. На думку фахівців авіагалузі, не за горами той час, коли добрий відсоток заможних автолюбителів пересяде на вертольоти. Україна, як авіабудівна дер­жава, має всі шанси заробити на новій тенденції добрі гроші і славу. Якщо, за усталеною традицією новітньої історії, не проґавить свій шанс.

Спочатку Харків, потім Москва. Вперше за останні три роки відомий дизайнер одягу Костянтин Пономарьов влаштував прем’єрний показ нової колекції не в одній зі столиць, а в рідному місті, пропагуючи тим самим популярний нині місцевий бренд «Модно жити в Харкові». На закритій вечірці на 600 гостей модельєр продемонстрував моделі, навіяні кінематографічними образами раннього Антоніо Бандераса у фільмах іспанського режисера Педро Альмодовара.

Укази Президента, соціальна реклама і збільшення розмірів фінансової допомоги прийомним сім’ям таки викликали в країні моду на усиновлену дитину. Українці стали набагато частіше брати на виховання сиріт. У Харківському регіоні невдовзі почне працювати навіть спеціально створена комісія, яка спробує вирішити подальшу долю інтернатівських закладів, адже дітей тут із кожним роком стає все менше. Директори останніх кажуть, що сиротинцям наразі справді потрібні нові штатні розклади, але радять у процесі чергового реформування не вихлюпнути з водою дитину.

У Куп’янському районі Харківської області — надзвичайна подія. Чотири дні тому тут вийшов із ладу місцевий водогін, але ремонтна бригада й понині не може знайти місце прориву. Ситуація ускладнюється тим, що централізованій мережі водопостачання у Лісовій Стінці немає альтернативи. Тобто біля жодного зі 180 дворів, де проживає 535 осіб, не вирито криниці.

Днями Прем’єр–міністр Юлія Тимошенко вкотре підтвердила свої плани терміново приватизувати низку великих українських підприємств. Фахівці б’ють на сполох: до переліку потрапили стратегічні об’єкти, що мають безпосередній вплив на безпеку країни. Яскравий приклад — харківський «Турбоатом».
Власне кажучи, привид аукціонного молотка над ним витає вже так давно, що боротьба з цим безтілесним, але загрозливим духом стала для підприємства замалим не частиною високотехнологічного виробничого процесу. Пам’ятається, відбивали атаку і дрібних прохіндеїв, які прагнули відкусити від акціонерного пирога по маленькому шматочку, і великих гравців енергетичного ринку, що за протекції столичних управлінців готові були проковтнути одразу все заводське господарство за ціною престижної іномарки. Досі ніби щастило — до чужих рук відпливло лише 25 відсотків акцій. І ось на тобі, нова проблема. Причому несподівана і скандальна.

Справжню дизайнерську «бомбу» готують чиновники Харківського міськвиконкому до Дня міста. Цього року вони запланували перетворити задвірки Червоношкільної набережної на модерний куточок міського дозвілля. Цікаво, що авторами сміливого проекту стали не маститі зодчі, а шестеро студентів Харківської академії міського господарства, якими керували викладачі кафедри архітектури і ландшафтного проектування ВНЗ.