Чотирнадцять документальних стрічок розкажуть про сенсаційні факти з історії Другої світової війни. Як стверджує сам автор і ведучий проекту Дмитро Харитонов, сценарії та готові фільми адаптували спеціально для показу в нашій країні. Творчий колектив проекту працював як з українськими, так і з німецькими архівами. «Друга світова, — каже пан Харитонов, — це період, в якому ще багато неясного. Її таємниці вигулькують із закритих архівів і назавжди змінюють уявлення про, здавалося б, відомі події, ситуації та людей. «Звичайна сенсація» — проект, що відкриває «зворотний бік» однієї з найдоленосніших подій XX сторіччя. Серед 14 представлених фільмів є історії і про «маленьких людей», наприклад, як з Освенціма втекли закохані — поляк та єврейка. І стрічки, пов'язані зі знаковими персоналіями, як, скажімо, невідомий матеріал про зйомки Чарлі Чапліном «Великого диктатора». Коли ми почали працювати над цим матеріалом і вперше побачили сенсаційні кадри, пригадалася сентенція Марка Твена про те, що правда неймовірніша за вигадку, бо вигадка мусить триматися в рамках правдоподібності, а правда — ні».

Про цю чи не найбільш «розпіарену» літературну акцію знає майже кожен пересічний українець: потужна розкрутка у не менш потужних засобах масової інформації (зокрема в «УМ») в очах наших громадян перетворила конкурс на щось справді (дихайте глибше!) культурне, елітне і непересічне. Якби ще й геніальні твори заслужених переможців потрапляли до рук бодай десятого потенційного читальника, то, певно, настав би рай земний. Але рай на землі досі спостерігало вкрай мало людей, та й ті пестунчики долі перебували в стані творчої ейфорії. Себто або митці, або ж завзяті споживачі оковитої чи інших згубних для тендітної людської плоті препаратів. Тому більшість із нас, книгожерів — жертв «лікнепу», змушені приречено задовольнятись повідомленнями про величний кастинг літературних талантів, і раз на рік, затамувавши подих, побожно вслухатися в імена переможців та звучання назв їхніх квазігеніальних творів. Оскільки цього року було задекларовано, хоч і маленький, але ювілей, і святкували його не абиде, а в київській мерії, то, крім спокусливих розповідей про солодку «Коронацію», ми ще й споглядали по «ящику» фантасмагоричні сюжети про цей достоту панський баль (саме так-от, із м'яким знаком наприкінці).

Андрій Твердак навчався у Київському інституті ім. Карпенка-Карого спершу на курсі Ю. М. Мажуги, а згодом у І. О. Молостової. На все життя запам'ятав означення професіоналізму, дане Іриною Олександрівною: «Професіоналізм — це стабільність результату».

Намарилося, що я гуцулка зі старою прокуреною файкою. Сиджу собі десь глибоко-глибоко у Карпатах, куди навіть коні не годні піднятися. Аж закохується у мене файний хлопака з рівнини, який забрів до моєї хатинки у пошуках екзотики й некислих екстремальних вражень. Та й давай мене долучати до набутків цивілізації, бо ж, окрім Біблії, я нічого не читаю, а жодних світських пісень, окрім коломийок, — не знаю. Насамперед узявся мене середньонаддніпрянського діалекту вчити, щоб легше нам було порозумітися. Бо у нас люди потроху і по-польськи, і по-німецьки, і по-мадярськи вміють. По-москальськи теж розуміють, але не зізнаються, бо москалі занадто вже місіонерством захоплюються. А по-наддніпрянськи якось не дуже знають, бо, як пояснив мій знайомий, навіть наддніпрянці своїм діалектом не говорять, хіба що найупертіші. Решта — по-москальськи. Бо у них на рівнині нема як схрони влаштовувати. То й перейшли, слабкодухі, на місіонерський, щоб ті москалі повідчеплювалися.

У неділю в БК КПІ столична публіка (далеко не лише студентська, були навіть бабці з онуками) святкувала День народження пітерського рок-гурту «АукцЫон». Незмінним складом, із традиційним блочком мінералки, а автор текстів (він же — клавішник, він же — перкусист, він же — трубач) Дмитро Озерський, як завше, зі зворушливим пакетом кефірчику, вони, мов уперше, самовіддано й до сьомого поту відпрацьовували концерт. Власне, до «АукцЫону» слово «відпрацьовували» якось і не клеїться. Навряд чи їм вдалося склепати своєю творчістю капітал. Коли після чергового концерту бачиш футболку Леоніда Фьодорова, мокру, хоч викрути, починаєш краще розуміти (ні, не музичний авангард) працю шахтарів з металургами. А на постсовєтських теренах що працівників важкої промисловості, що справжніх митців не надто розбещують.

Пересічному громадянину завжди було цікаво зазирнути в замкову шпаринку помешкань народних обранців, а не лише спостерігати по «ящику», як вони з'ясовують стосунки на засіданнях ВР. Нарешті маємо таку нагоду. Третя учасниця «Кальварійського» проекту актуальної прози «Жіночий кулак» врочисто нам її дарує. І пропонує нам авторка не сумнівну пліточку, злостиву побрехеньку, бліду письменницьку вигадку, що її прошепотіли на вухо у глухому безлюдному завулку. Пропонує широкоекранну, мов у кінопалаці, панораму депутатської нелегкої жисті, зображеної самовидцем, довіреною особою, соратником.

— Панi Марино, як ви долучилися до ідеї «Жіночого кулака»?

— Мене залучили до цієї ідеї Діана Клочко з Петром Мацкевичем. Я з радістю погодилася, бо вважаю, що всі авторки «кулака» — початківці. І це буде для нас гарною промоцією.

Минулого року «Кальварія» приємно подивувала своїх читачів двома книгами шведського письменника Торгні Ліндгрена у перекладі Ольги Сенюк «Джмелиний мед» та «Слід змія на скелі». Мене особисто ці повісті примусили здригнутися, а їх гравітація не відпускає ось уже багато місяців. Ці твори об'єктивно належать до текстів, які цілком здатні наснажити на втричі грубші за їх власний обсяг наукові монографії та дослідження. Однак простий і навіть аскетичний стиль Ліндгрена, фізіологічний побутовізм його моторошно цілісних (сказати «гармонійно цілісних» було б принаймні недоречно) історій спонукає не до лінькувато-курортного або й здивовано-заціпенілого «писательства». Швидше — до стрімкого, каторжного й пустельницького самозанурення. Ліндгрен учить мовчати.

Київська кав'ярня «Купідон» після запаморочливої мистецької реконструкції відчинила свої двері для завсідників і шанувальників. Тепер це кнайп-клуб. Народ після цієї будартівської метаморфози дещо насторожено поставився до нового інтер'єру, а надто ті, хто не знає львівської «Ляльки», «Під клепсидрою» та «Синьої пляшки». Як і згадані галицькі кнайпи, нового «Купідона» творив відомий художник Влодко Кауфман. А що цей чоловік навряд чи братиметься за інтер'єри пересічних закладів громадського харчування, то й «Купідон» віднині покликаний стати одним із улюблених осередків мистецького життя Києва. Запорукою цього є арт-директор кнайп-клубу (увага! Дихайте глибше!) — знаний, всюдисущий, розмаїтий Юрко Покальчук. За партнера у царині літератури — видавництво «Кальварія». У «Купідоні» вже можна придбати кальварійську новинку — переклад українською «Механічного апельсина» Ентоні Берджеса, а заодно посмакувати дуже недорогими і фантастично смачними коктейлями «Реактивний олімпійський помідор» та «Механічний апельсин № 5» від ще одного (теж майже мистецького) ексклюзивного партнера.

Він прийде до вас серед ночі з купою пива, вбраний у картату шотландську спідницю і раптом, заквапившись додому і залишивши більшу частину того давнього демократичного пійла посеред кухні — на кращі часи — гвалтовно злиняє. А за кілька днів передасть вам подарунок — пожовклу книжечку українських колядок, видану 1944-го року в Берліні. А якщо котрийсь знайомий сповістить, що ви і ваша родина — найкльовіші у світі, майже стовідсотково можете бути переконані: цю фантастичну новину повідомив йому той-таки персонаж. Коли серед цього відреставрованого міста, вас, одинокого, заскочать смури, він матеріалізується у знудьгованому провулку і допоможе здолати жорсткий депресняк. А потім, задепресуючи сам, притисне телефонну слухавку з вашим голосом і спроквола та незлостиво, достоту по-братерському, попросить дати йому спокій.
Однак залишимо це для мемуаристів: спогади неодмінно будуть веселі й не сопливі. Бо ще довго не сипатиметься із Середи потеруха й не меншатиме його життєвого драйву. Щодо тіла — нехай собі додається. Гарної людини мусить бути багацько.