Вір не вір,а не кажи «брешеш»

      Пересічному громадянину завжди було цікаво зазирнути в замкову шпаринку помешкань народних обранців, а не лише спостерігати по «ящику», як вони з'ясовують стосунки на засіданнях ВР. Нарешті маємо таку нагоду. Третя учасниця «Кальварійського» проекту актуальної прози «Жіночий кулак» врочисто нам її дарує. І пропонує нам авторка не сумнівну пліточку, злостиву побрехеньку, бліду письменницьку вигадку, що її прошепотіли на вухо у глухому безлюдному завулку. Пропонує широкоекранну, мов у кінопалаці, панораму депутатської нелегкої жисті, зображеної самовидцем, довіреною особою, соратником.

      Цікавенько? Ще б пак! Але найцікавіше те, що подейкують (а Марина Гримич не надто й заперечує), ніби авторка змалювала головного героя свого роману з рідного чоловіка — Ігоря Осташа. Нічого дивного, адже реклама — рушій прогресу, антиреклама — стократ «зе бест». Кожному б обранцеві таку дружину: кандидатку наук, письменницю, красуню, та ще й нефеміністку.

      Але наразі — про «Егоїста». Як ви вже здогадалися, він — депутат. Він боїться тривалих стосунків із жінками й маніакально стежить за своїм гардеробом (прикиньте, навіть сам собі прасує шкарпетки й складає їх бездоганними стосиками на окремій полиці у святая святих — гардеробній кімнаті). Він любить вишукані страви (вегетаріанські) й обожнює подумки перемивати кісточки недолугим і одороблуватим соратникам-селюкам. Він плекає власний егоїзм. Діє чесно — через цю рису характеру. Лукавить — через неї ж таки. Зрештою, закохується. Але спершу не в жінку, а в її аристократичне походження. З ким не бува. З тексту видно, що жінка справді достойна депутатської любові. Вона вродлива, пристрасна, гонорова, елегантна і екстремальна (останнє лише додає шарму). Безробітна вчителька математики і мати-одиначка, вона керує міфічними українськими націонал-анархістами. Також дбайливо латає синочкові светрики, але це жодним чином не заважає їй, готуючись до побачення, підбирати собі взуття у найдорожчих фірмових крамницях. Вона бездоганно володіє англійською, хвацько курить сигари й мов риба у воді почувається на усіляких світських прийомах.

      Чесно кажучи, багато що в романі має не досить переконливий вигляд. Дещо здається надміру гіперболізованим і гіпертрофованим. А дечому і зовсім не ймеш віри (зокрема, незавершеній міфологічній заморочці з націонал-анархістами). Проте є реальні прізвища вітчизняних політиків, є цілком впізнавані публічні персонажі. І найголовніше: є любовно змальований, омріяний злиденним народом при телевізорі у дірявих капцях «панський» побут української політичної еліти, її депресняки і розслабони.

      Щоправда, дещо сприкрює відверто недбала редактура тексту (точніше було б сказати — її відсутність). Але це вже не на совісті авторки.

      А нам з вами, шановні чительники, лишається лише перечитувати романи «Марини-Лариси-Марини» і молити Бозю, щоб допоміг «Кальварії» поширювати і зміцнювати «Жіночий кулак». До речі, головний редактор видавництва Петро Мацкевич обмовився, що чергова книжка серії — новий роман Євгенії Кононенко — не за горами. Тримаймо кулаки.