Ще один тіньовий конвертаційний центр «засвітили» нещодавно співробітники податкової міліції у Кременчуці. Заснувала його 32-річна мешканка наддніпрянського міста. Власне, її приватне підприємство було зареєстроване й діяло цілком легально. Хоча, згідно з офіційними даними, що їх пані директорка подавала до податкової інспекції, діяльність та ледь жевріла, прибутки фірми були більш ніж скромними.

Луганське територіальне відділення Антимонопольного комітету — це, мабуть, «найтихіше» контрольне відомство в регіоні. Із пресою його голова Валентин Шапка зустрічався востаннє ще коли до Луганська приїздив колишній шеф АМКУ Олександр Завада. Після того візиту відділення, здається, інформаційних приводів більше не створювало. Аж ось прес-служба облдержадміністрації повідомила про звіт головного борця за конкурентне середовище Луганщини на апаратній нараді в голови ОДА. І відразу з'ясувалося, що підлеглі Шапки разом із шефом живуть напруженим і яскравим життям. Причому чим далі, тим напруженіше.

Судова палата з кримінальних справ Черкаського апеляційного суду, де головував суддя Іван Охріменко, розглянула резонансну справу про жахливе вбивство в селі Руська Поляна Черкаського району: там чоловік, аби помститися своєму кумові, убив його малолітнього сина. «Україна молода» розповідала про це на початку цього року.

Рік, що минає, правоохоронці Донеччини проводжають у всеозброєнні. Адже за неповні 12 місяців їм вдалося вилучити з незаконного обігу майже 600 одиниць вогнепальної зброї!

Як і передбачав спікер парламенту Володимир Литвин, відкривати сесійне засідання співом Гімну України у Верховній Раді потроху стає доброю традицією. Попри втому від нічного чергування в залі, опозиціонери знову виконали «Ще не вмерла...» і стрункими лавами стали на захист Конституції. Усі спроби головуючого відкрити ранкове засідання, а точніше, продовжити так і не закрите вечірнє, розбивалися об звуки сирен, фанатських дудок та вигуків на кшталт «Кучму геть!». Про вихід віце-спікера, колишнього есдека Олександра Зінченка зі складу більшості оголосив не Голова ВР, а лідери опозиції.

Учора в Керчі зустрічалися президенти України та Росії, які, за попередніми офіційними повідомленнями, планували вирішити проблемне питання щодо розподілу морських територій в Азові та Керченській протоці. За інформацією інтернет-видання «Главред», Леонід Кучма та Володимир Путін планували підписати документ, напевно, у формі заяви, про спільне використання Керч-Єнікальської протоки, тієї самої, що відділяє Тузлу від материкової України і яка приносила досі в казну тільки нашої держави непогані гроші у вигляді лоцманського збору за прохід суден з Чорного в Азовське море. Коли це число «УМ» готувалося до друку, результати перемовин президентів ще не було оприлюднено, але якщо Кучма таки погодиться на спільне використання Керч-Єнікальського каналу, то це буде очевидним відступом України. І не стільки фінансовим, скільки політичним і стратегічним, позаяк спільність прав на цю протоку може потягнути за собою і задоволення вимог Москви щодо морських кордонів. Власне, подібне рішення стало б першим у низці російських вимог зі спільного використання Азова.

До Нового року залишилося шість днів. Це означає, що на пошуки святкових подарунків для рідних і коханих часу у вас зовсім обмаль. Тож щоб устигнути, варто підметушитися. І не тільки покупцям: для представників торгової сфери останні дні грудня — це «найврожайніший» період. Втім із кожним роком столичним продавцям все частіше доводиться відвойовувати свою частку заробітку в конкурентів. Тож не дивно, що останні роки київські бутіки і крамниці до свого святкового оформлення ставляться серйозно. Адже місце для отоварювання «клієнт» вибирає в першу чергу по вітрині. Цьогоріч «прикраси» київських крамниць позмагатися за першість можуть навіть із закордонними.

У футбольної Європи тепер на одного суперкумира більше. Попри те, що найбільшим «ньюсмейкером» спортивного Старого Світу визнано Девіда Бекхема, красунчик-англієць став лише десятим у традиційному опитуванні «Франс футболу». А перше місце з величезним відривом від переслідувачів здобув патлатий чех Павел Недвед — півзахисник своєї національної збірної та туринського «Ювентуса», володар італійського «скудетто» й фіналіст Ліги чемпіонів, улюбленець Апеннін та Чехії. Одразу по церемонії вручення «Золотого м'яча» залунали голоси заздрісників — зокрема інформагенції рознесли слова форварда «Роми» Франческо Тотті, який заявив, що Недвед не гідний звання кращого футболіста, бо, мовляв, не несе своєю грою радості глядачам. Але це пусте, адже з насолодою, яку дарує русявий «Ведмідь» своїм прихильникам, усе в порядку. Просто декому дуже не подобається, що велика гра породжує нових великих кумирів, які заробляють шану великою працею.
Який він, кращий футболіст Європи-2003? Відповіддю на це питання може бути інтерв'ю, яке чеський хавбек дав 23 грудня у Парижі кореспонденту празької газети «Млада фронта днес» невдовзі після повідомлення про нагородження його «Золотим м'ячем».

Літератор, який продає свої книжки, — видовище на наших теренах незвичне й обтяжене паскудними спогадами про нечесаних поетів, які ще й досі іноді вигулькують у підземних переходах чи на святкових узвозах із табличками на грудях. Люди звикли до табличок на грудях і читають їх однаково, хоч які б каракулі й страхіття вивалювалися з них. «Я інвалід з дєтства» або «Купіть мою першу книжку» — хіба не одне й те ж? Коли наївні генії своїм коштом друкували свої ж твори (і в цьому, підозрюю, була найфатальніша помилка; ні, щоб видавати белетристику чи гороскопи з кулінарними порадами), а потім виходили з ними «в народ», то могли сподіватися хіба що на випадкове співчуття. Акт купівлі в такого автора його книжки й пожертва безногому каліці автоматично записувалися у спільний рядок витрат.

Колись мені здавалося, що на світі нескінченно велика кількість гарних книжок, і що далі живеш, то більше відкриваєш для себе непересічних авторів. На жаль, переступивши певний віковий поріг, переконуєшся, що це не так: справді добрих книжок так мало, що часом аж дивно від того. Може, тому я тримаю у своїй бібліотеці лише ті книги, котрі можна перечитувати: передовсім це Хемінгуей (чи, як прийнято зараз писати, Гемінгвей), особливо його роман «По кому подзвін», відтак трилогія Сенкевича, котру пощастило придбати ще за радянських часів у «букіністі» іноземної книги, а також драматургія Сартра, зокрема «Смерть без поховання» й «Альтонські в'язні», з фантастики — твори Стругацьких і Толкієна. В російській літературі для мене цікавими є всього кілька авторів: Юрій Трифонов, Варлам Шаламов і не дуже відомий на сьогодні Фрідріх Горенштейн, котрий наприкінці 80-х дебютував романом «Искупление». З поезії я перечитую хіба що Антонича, Плужника і Шевченка, інколи — збірку Тичини «Замість сонетів і октав».