«Про это» та мрії, що не збулися
Порпатися у чужій білизні, щедро здобрюючи цей процес примітивно-масними жартами та крутими слівцями, — заняття для театру не нове. У цьому форматі навіть авторські орієнтири вималювалися: Микола Коляда робить це прямолінійно й по-простому, Роман Віктюк — із таким собі естетсько-блакитним епатажем, який останнім частом усе частіше скочується до вульгарщини, Дмитро Нагієв в «Еротиконі», не мудруючи лукаво, ходить у спущених лосинах. Це давно вже не тягне на сенсацію чи театральний експеримент, не шокує, не дратує і навіть не псує настрій. Надивилися. Звикли. Йдемо далі. Але питання: «Навіщо знову?» — залишається. Особливо коли до таких «мазків» на сцені вдаються митці, яких знають, люблять і поважають завдяки виставам, що з подібним лексиконом та прийомами не мають нічого спільного.