Гарячі події відбуваються в гірському Лопухові (Брустурах) у Тячівському районі на Закарпатті. Селяни звинувачують владу в тому, що вона відбирає від них роботу, переслідує їхніх висуванців та нищить брустурянські ліси, які віддає чужинцям.
Понад триста брустурівських лісорубів та членів їхніх сімей вийшли на мітинг, аби стати на захист Володимира Фабриція, директора Брустурівського державного лісомисливського господарства. За словами протестуючих, Закарпатське обласне управління лісового господарства прагне звільнити директора з посади. «Відставку» Володимира Фабриція брустурівці пов'язують з його намаганням сприяти тому, аби на території очолюваного ним лісомисливського господарства мали перевагу місцеві, брустурівські, лісозаготівельні підприємства. Саме задля цього, твердять організатори мітингу, минулого року домоглися від'єднання Брустурівського лісомисливського господарства від аналогічного усть-чорнянського підприємства. Принагідно вони домоглися звільнення з посади керівника останнього — п. Сойми, якого звинуватили в нехтуванні інтересами місцевих мешканців та корупції, про що рік тому багато писала закарпатська преса.

Виявляється, не тільки під Києвом «пасуть страусів» — в Україні діє навіть племінна ферма, що спеціалізується на розмноженні цих екзотичних птахів. Її засновники кажуть, що початком страусиної історії України слід вважати не такий уже й далекий 2000 рік. Саме тоді дніпропетровське акціонерне товариство закритого типу «Агро-Союз», що утримує господарство в Синельниківському районі, закупило 12 голів чорної африканської породи. І наміченим курсом у сільгосппідприємстві рішуче прямують дотепер. Саме «Агро-Союз» на сьогодні має найчисельніше в Україні племінне поголів'я страусів, яких уже нараховується 175. Плюс близько 800 голів — товарних.

У селі Горохолино Богородчанського району з ферми місцевого приватного сільськогосподарського підприємства вночі зникло п'ять коней і три телятка. Оказія і на тлі регулярних крадіжок худоби вельми неординарна — одночасно поцупити таку кількість коней не часто вдавалося навіть віртуозам ромейської національності. Одначе власник викраденої худоби, вочевидь, — людина не позбавлена оптимізму, зрання сигналізував у райвідділ внутрішніх справ про прикру пригоду.

Цьогоріч уперше День перемоги Київ святкуватиме на головній площі столиці — майдані Незалежності. Урочистий мітинг на майдані відбудеться одразу після завершення святкового параду Хрещатиком, у якому візьмуть участь ветерани Великої Вітчизняної війни, військовослужбовці та військові оркестри. Досі, нагадаємо, після параду всі урочистості переносилися на майданчик біля Музею Великої Вітчизняної війни, що на Печерську. Власне, тут також цьогоріч плануються урочистості, але, як повідомив журналістам начальник відділу у справах ветеранів Київської міськдержадміністрації Геннадій Селіванов, традиційне народне гуляння в Печерському ландшафтному парку цього разу буде без солдатської каші. Її ветерани зможуть покуштувати на святкових заходах, організованих у кожному районі столиці.

Часи, коли підлітки за прикладом книжного героя гуртувалися в «команди» й допомагали старим та немічним, змінились іншими. Однак згадану категорію населення намагається не випускати з поля зору й теперішнє підростаюче покоління. Щоправда, при цьому дітлахи орієнтуються вже не на Тимура, а на телевізійних героїв, об'єднаних у «бригади». Отож і троє школярів з Вугледара вирішили на практиці підкріпити отримані біля «ящика» сумнівні навики.

Півроку тому, заганяючи міськводоканали під дах загальнообласного водопостачального монополіста «Луганськвода», автори проекту не скупилися на обіцянки поліпшити, покращити, збільшити... Зокрема, покращити стан розрахунків: за воду — з клієнтами, за спожиту електроенергію — з «Луганським енергетичним об'єднанням». Оскільки, як уже не раз повідомлялося, останнє вкрай незадоволене тим, як з ним розраховуються водопостачальники. Остання домовленість між двома монстрами обласного масштабу, досягнута за сприяння облдержадміністрації, виглядала так: електропостачання не відключатимуть, якщо «Луганськвода» платитиме мінімум на рівні 60 відсотків.

До яких тільки кроків не вдавалося керівництво головної водопостачальної організації обласного центру, комунального підприємства «Рівневода», аби змусити мешканців Рівного розрахуватися за спожиту воду. Запровадили навіть запрограмовані телефонні дзвінки, коли автомат по черзі набирав номери боржників і нагадував про необхідність сплатити за надані послуги. Втім це не дуже допомогло — покращення внесення «водяної плати», скоріше, можна пояснити регулярністю виплати зарплат і пенсій, аніж бажанням населення погасити накопичені борги, через які Рівне опинилося на голодному водяному пайку — життєдайну вологу постачають в оселі мешканців від шостої години ранку до дев'ятої вечора.

Період брежнєвського «застою» постає у спогадах як часи тихі й сумирні, без збурень серед люду. Радянська система почувалася нібито міцною як ніколи. Щоправда, десь страшенно далеко для пересічних «совків» проти чогось протестували якісь дисиденти. Цензура і «компетентні органи» напружено охороняли «громадський спокій», отож переважна більшість радянського люду нічогісінько не знала про тих диваків, яких і справді багато хто вважав за агентів світового імперіалізму. Однак навіть у той «благословенний» час відбувалися акції, які бурхливо вривалися в життя пересічних громадян. Одна така подія, очевидцем якої мені довелося бути, сталася восени, наприкінці 1960-х у місті Прилуки. Цей величенький райцентр на Чернігівщині жив тоді, як й інші українські міста й містечка, сонним та звично злодійським життям епохи «розвинутого соціалізму». Про минулу козацьку славу цього, колись полкового міста Гетьманщини його мешканці завдяки «турботі партії» встигли забути. І навіть на таке святотатство, як спорудження універмагу на колишньому козацькому цвинтарі, поряд з руїнами давніх церков (тоді викопали гори людських кісток), у 1960-х ніхто з тутешніх ніяк не відреагував. Хлопчаки ганяли у футбол черепами своїх предків-козаків, а їхні батьки трощили козацькі кістки бульдозерами. Але десь на рівні підсвідомого у цих «правнуків поганих», очевидно, тлів бунтарський дух.

Говорити про одну з перших електростанцій в українському селі неможливо, не сказавши нічого про родину Ханенків. У першому виданні УРЕ («шелестівка») про Богдана Ханенка та Варвару Ханенко (з роду відомих цукровиробників та українських меценатів Терещенків) можна довідатись, що вони за рахунок прибутків від власних маєтностей зібрали велику колекцію картин, скульптур і творів ужиткового мистецтва античного світу, західно-європейських країн та країн Сходу, яку разом з будівлями по вулиці Терещенківській наприкінці 1918 року передали українському народові, а конкретно юридичній особі — Українській Народній Республіці. На базі цієї колекції було створено Музей західного і східного мистецтва, який після ремонту і реставрації з 1998 р. носить ім'я Богдана і Варвари Ханенків. Серед експонованих там нині творів понад 80 відсотків походять з колекції Ханенків. Крім того, меценати передали збірку українського народного ужиткового мистецтва Київському музеєві українського мистецтва.