Не через відсутність інших подій, а через вперте бажання декого зробити сьогоднішній і без того вельми складний стан української журналістики ще складнішим, ми змушені вкотре повертатися до одних і тих самих тем. Зокрема, до окремих статей Цивільного кодексу України, про який на сторінках «УМ» писала вже неодноразово. Отже, Цивільний кодекс України і дві його найбільш «визначні статті» — 277-ма та 302-га... Нагадаємо, перша із цих статей передбачає, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, а друга — що офіційні заяви посадових, службових осіб є достовірними.

Як хотілось би позбутися сарказму і повідомити цю новину з кількома знаками оклику: Генеральна прокуратура завершила слідство у справі Александрова. Генеральна прокуратура готова висунути обвинувачення п'ятьом особам, які виявилися причетними (згідно з висновками ГП) до вбивства директора телерадіокомпанії ТОР Ігоря Александрова. Таким є текст офіційного повідомлення від ГП, що надійшло на адресу «України молодої».

Зовсім нещодавно «Україна молода» писала про нараду керівників державних ЗМІ, проведену в Житомирі й «освячену» присутністю на ній Прем'єра Віктора Януковича. Попри весь антураж (словесний — передусім), який мав довести незаангажованість цієї зустрічі й готовність її учасників вільно та невимушено обмінюватись думками, було очевидно, що представники місцевих державних ЗМІ й очі бояться підвести на чиновників від виконавчої влади, котрі є для них уособленням і шматка хліба, густо змазаного маслом, і гнівної руки, що у неслухів цей хліб запросто відбере. Тому у цієї категорії українських мас-медіа, на превеликий жаль, є здебільшого одна-єдина думка про все, що відбувається в області (варіант: районі), де судилося бути започаткованим тому чи іншому виданню. Причому ця думка навіть не є думкою власне журналістського колективу, вона зазвичай належить котромусь з представників влади — «губернатору» абощо, словом, тому, хто є «хазяїном» регіону, а відтак — і його преси.

Днями у довгограючій історії навколо приватизації польського металургійного комбінату «Гута Ченстохова» сталися начебто кардинальні зміни. 7 травня окружний суд Ченстохова виніс ухвалення, яким визнав за українською корпорацією «Індустріальний союз Донбасу» (ІСД) право на задоволення своїх вимог щодо майна цього підприємства. Суд заборонив продавати комбінат та його дочірні компанії іншим суб'єктам господарювання. Інформагентство «Інтерфакс-Україна» поширило заяву, яку зробила з цього приводу корпорація. Як випливало з цієї заяви, суд визнав, що ІСД має право вносити протест на рішення організаторів конкурсу і що ті порушили закон, коли не дотрималися оголошених критеріїв відбору учасників і відхилили пропозицію ІСД.

Луганщина стала першою областю, яка спробувала загнати самодіяльний вуглевидобуток у легальне річище. Обласна рада в минулому році навіть створила в надрах своєї структури відділ природних ресурсів, до функцій якого належить узгодження матеріалів для отримання ліцензій на розробку корисних копалин. Казати про бодай часткове вирішення проблеми не доводиться — офіційні органи обласної влади навіть приблизно не знають кількості «неофіційних» шахт, що розташовані на її території. На недавньому засіданні Луганського прес-клубу Українського центру освітніх реформ називали різні цифри: від двох сотень до півтори тисячі. Однак перші кроки вже зроблено, і, судячи з усього, у правильному напрямi.

Такі вже українські реалії: вітчизняному виробникові важко передбачити, коли і з чиєї ініціативи виникне черговий бар'єр на складному шляху виживання. Акціонери Запорізького алюмінієвого комбінату, приміром, вважали свої партнерські стосунки з Укрзалізницею взаємовигідними і діловими. Так, зрештою, і було. Доки перевізник-монополіст нашої держави не запровадив систему автоматизації робочих місць (АРМ). Нова система підказала залізничникам нову транспортну схему доставки вантажів ЗАлКу — економічнішу для надавача послуги. Упродовж кількох місяців виробничник опирався, однак у першій декаді квітня змушений був угамувати свій спротив: усі вантажі для комбінату пішли через станцію Запоріжжя-Ліве (донедавна ті ж боксити ЗАлК одержував на станції Запоріжжя-Мале). У такий спосіб залізничники збільшили маршрут доставки вантажів від 4 до 21 кілометра.

Хто і коли вперше натрапив на це дивне місце на лівому березі Лімниці, тепер встановити важко. Але що його помітили люди, обдаровані винятковою інтуїцією, сумніватися не доводиться. Навіть тепер, після дикого післявоєнного освоєння більшої частини Карпат, землю і повітря довкола урочища, розташованого під горою Лютою (звідси назва — Підлюте), вочевидь, можна вважати одним з найчистіших куточків Європи.

Орхан Памук — турок, який вчить Європу, як писати романи. Приблизно так, якщо злегка перефразувати, писали німецькі критики про Орхана Памука — чи не найбільше відкриття світової літератури 90-х років минулого століття. Наприкінці квітня автор бестселерів «Чорна книга» та «Моє ім'я — червоний» завітав до Києва на запрошення свого українського колеги Андрія Куркова. Скромний, ввічливий, із чудовим почуттям гумору — саме таким є перше враження від зустрічі з Памуком. Але вже через півгодини спілкування він починає дивувати своєю, не властивою туркам, прямотою, відвертістю, нестандартним мисленням. До речі, «памук» перекладається з турецької як «бавовна». Колись давно предки Орхана втекли з Кавказу до Туреччини, де їх так охрестили за незвично білу шкіру. Щоправда, сучасний Памук — це вже типовий смаглявий турок.

Вінниччина, мабуть, чи не останньою серед усіх областей розпочала регулярний випуск літературно-мистецького журналу, який, по ідеї, мав би об'єднати місцеві письменницькі і культурні сили. Привид подібного видання в умах творчої інтелігенції регіону витав не одне десятиліття і навіть не раз пробував матеріалізуватись: так і не вийшов підготовлений у дев'яності роки журнал «Заграва», на першому номері закінчили існування «Струмінь» (1927 р.), «Два кольори» (1998 р.), до сьомого номера протримався незалежний літературно-мистецький журнал «Згар» (2000—2003 рр.), який добре зустріли в столиці і регіонах.