Навряд чи в усіх попередніх, не кажучи вже про нинішній, урядах України знайдеться хоча б півдесятка таких міністрів (про прем'єрів наразі не йдеться), яких би послідовно, вперто й цілком серйозно «сватали» на роль Президента. А той факт, що Георгія Кірпу й досі, коли, здавалося б, для цього вже немає жодних підстав, дехто розглядає як цілком реального наступника Леоніда Кучми, є зайвим доказом приналежності головного «транспортника» України до важкої «політичновагової» категорії. Зрештою, на відміну від багатьох своїх колег по Кабміну, прізвища яких відомі хіба що вузькопрофільним спеціалістам та журналістам, а «широким масам» нічого не говорять, Кірпа постійно підігріває до себе інтерес як політичних та економічних кіл, так і «пересічних» громадян. Перші, скажімо, раніше гаряче обговорювали суперництво керівника Мінтрансу з керівництвом Київської міськдержадміністрації часів «наїзду» влади на Олександра Омельченка як голову КМДА через досягнення пенсійного віку.

Шквальний вітер швидкістю до 27 метрів за секунду із зливами й градом (подекуди завбільшки з куряче яйце) завдав великої шкоди населеним пунктам та сільському господарству Тернопільщини. Минулих вихідних залишилося без електропостачання шістдесят відсотків міст і сіл у восьми районах області. Як повідомили кореспонденту «УМ» в обласному управлінні з питань надзвичайних ситуацій, найбільше постраждали Козівський та Бережанський райони, де було пошкоджено 22 лінії електропередач, внаслідок чого без електроенергії залишилося 35 сіл.

Що потрібно людині для щастя наприкінці червня, особливо якщо цю людину привчили відпочивати в Ялті? Опинитися на батумському пляжі, де до найближчого відпочиваючого — метрів тридцять, на гальці немає пластикових пляшок і битого скла, з динаміків не лунає «Владимирский централ», юним білошкірим грузинкам навіть на думку не спадає цмулити пиво просто з пляшки, а трохи далі п'ятеро хлопців ледь за двадцять граються з пістолетом Макарова — клацають курком по уявних морських цілях. Пістолет не заряджений, місцева служба безпеки поєднує службу з відпочинком — але про всяк випадок я обходжу їх стороною. Не дай Боже, дізнаються, що я з України, — доведеться до ранку пити з ними вино і слухати безкінечні оповідки з новітньої історії Грузії.

Поведінку української номенклатури у передвиборчій кампанії, яка щойно розпочалася, важко зрозуміти. Чи то спрацьовує вихований ще за часів дорогого Леоніда Ілліча умовний пропагандистський рефлекс (коли у вихвалянні начальства діє принцип «маслом каші не зіпсуєш»), чи то вони, співаючи дурними голосами дифірамби й панегірики «єдиному кандидатові», в такий спосіб сподіваються пробудити свідомість Центрвиборчкому. Адже, згідно iз Законом «Про вибори Президента», чиновникам узагалі не можна агітувати за жодного з кандидатів.

Про те, що донецькі зазіхають на державну холдингову компанію «Павлоградвугілля», розмови точилися здавна. Та коли доходило до продажу акцій, втручалися профспілки і процес затягувався. Мимоволі думалося, що все це триватиме безкінечно. Тепер же крига скресла: 30 червня 2004 року Фонд державного майна України нарешті оголосив про продаж 92,11 відсотка акцій ВАТ «ДХК «Павлоградвугілля», частка якого в загальних обсягах видобутку «чорного золота» на теренах нашої держави становить 14 відсотків. Дісталося воно Авдіївському коксохімічному комбінату, що належить Донецькій фінансово-промисловій групі СКМ (Систем кепітал менеджмент).

Як назвати режим, за якого селяни змушені ховати худобу по лісах та байраках? З історії відомо, що щось подібне відбувалося в Україні в часи Другої світової війни. Судячи з того, що розповідають окремі мешканці Станично-Луганського району сьогодні, ті часи поступово повертаються. Але поступово зростає й спротив селянства такому режимові. Щоправда, воно ще не гуртується в партизанські загони і не пускає під укіс фашистські потяги — все ще сподівається досягти порозуміння мирним шляхом.

Президент України Леонід Кучма наклав вето на закон про продовження мораторію на торгівлю землею сільськогосподарського призначення до 2007 року, який Верховна Рада ухвалила 17 червня.

У кімнаті дев'ятнадцятирічної Ганни Харченко з Черкас чимало картин, на яких зображено коней. І на письмовому столі стоїть фото, на якому щаслива й усміхнена Аня — верхи на симпатичному конику. Для дівчини, яка активно займалася кінним спортом, ці тварини — найулюбленіші у світі. «Їх не любити неможливо», — каже вона.

Документальний фільм «Маленький принц» — про життя дітей, що перебувають разом зі своїми батьками в дитячому відділенні Інституту онкології Академії медичних наук України та в пансіонаті при лікарні, не залишила байдужими його нечисленних глядачів, більшість яких були журналістами. Діти, які страждають від такої страшної хвороби, іноді не можуть повернутися додому через те, що в багатьох iз них домівки продані з метою оплати дорогого лікування. Та найстрашніше те, що у такому ніжному віці вони в більшості своїй усвідомлюють власну приреченість.