Штучний інтелект наступає: канадський інженер Майкл Грінспен уже протягом п'яти років вдосконалює робота, який... грає в більярд. За словами винахідника, через 5—10 років його машина під назвою «Діп грін» стане в більярді таким же чемпіоном, яким у 1997 році був комп'ютер «Діп блю», що обіграв Гаррі Каспарова.

З листа читача редакторові газети: «Ваші кросворди принижують мою людську гідність — через них я відчуваю себе повним ідіотом!».

Важким виявився понеділок для тринадцятьох солдатів залізничних військ Міноборони: окрім того, що хлопці працювали цілий день на благо Вітчизни, будуючи автодорогу Київ — Одеса, вони під вечір ще й опинилися на лікарняних ліжках — так сумно закінчився «водопій».

Поки сердешні «бюджетники», залякані начальством, ставлять, а студенти, заробляючи собі на пиво, «малюють» підписи за Януковича, основний конкурент кандидата від влади спілкується з народом. Адже 1 серпня у виборчій кампанії Віктора Ющенка розпочався активний, «польовий» етап, протягом якого лідер коаліції «Сила народу» відвідуватиме міста, містечка й села в регіонах. Про це вчора на своїй першій прес-конференції у статусі керівника виборчої кампанії Ющенка повідомив журналістам віце-спікер парламенту Олександр Зінченко. За словами Олександра Олексійовича, влітку пріоритетними для В.Ю. будуть південні та східні області — Одеська, Запорізька, Миколаївська, Херсонська та Крим.

Історія з «лювовью» нашого «Прємьєр-міністра» до граматики розрослася на ще один нюанс. Декларацію про доходи, в якій Віктор Янукович, вказуючи власну посаду, примудрився зробити дві помилки, хтось у ЦВК намагався виправити. За спостереженнями сайту «Оглядач», трапилося це минулих вихідних. Утім старання «коректора» ні до чого доброго не призвели. У слові збереглися дві помилки: тепер воно виглядає як «Премьер-міністр».

Оксані Забужко належить безжально точне спостереження: дилемою українця в новітні часи майже завжди був вибір між не-буттям і між буттям-що-вбиває. О ні, не треба сприймати ці слова занадто спрощено. І в російській, і в радянській імперіях на вищих ієрархічних щаблях було чимало вельми успішних персонажів, які так і не позбулися м'якого українського «г». І все ж людина платила за свій успіх зреченням від свого родового коріння. Розплачувалася в кращому разі ставленням до своєї «Малоросії» як до благословенного краю пісень, шароварів і галушок, місія якого — вносити зворушливий місцевий колорит у багатюще загальноросійське панно (адже в'ятичам з костромчанами так само дозволено було в міру любити їхню «малу батьківщину»). Отже, платила за кар'єру асиміляцією в організм iмперії, а відтак — національним не-буттям.

У кожного народу існують свої неповторні коди, які не судилося зрозуміти представникам інших націй, — слова, які не піддаються перекладу, жарти, які ніхто більше не розуміє, традиційні вироби мистецтва, які у чужих руках ніколи не досягнуть досконалості. Як би це не було банально, але Україна таки — країна пісень і вишивок. Країна, в якій вишивальниці й килимарі сплачують податки нарівні з підприємцями, якi продають жувальні гумки й презервативи, і не мають жодних пільг. Країна, в якій автентичний одяг — це розкіш, у якій чи не єдина фабрика художніх виробів давно почила в Бозі. Проте унікальна українська вишивка живе... Принаймні у своєму історичному центрі — на Полтавщині, у Решетилівці.

«Півная» — не люблю це слово, воно відгонить сирістю, пліснявою й іншими неприємними запахами. У Львові заклади, де можна випити кухоль пива, називають красивим і трохи незвичним для слов'янського вуха словом «кнайпа». А в часи мого студентства найвищим шиком для іногородніх було приїхати двогодинним потягом зі Станіслава чи електричкою з Тернополя до Львова на гальбу свіжого «Львівського», яке на той час вважали чи не найкращим пивом на наших теренах (нагадаю, що в ті донезалежницькі часи асортимент цього популярного напою був більш ніж скромним — окрім «Жигулівського», згаданого «Львівського» та ще якогось місцевого трійла, важко пригадати ще щось).

«Єдиний» кандидат від Кучми, перебуваючи на Луганщині 22 червня, вибравши вдалий момент, наказав комусь із свого почту перерахувати в область цілих 75 мільйонів гривень. Щедрий дарунок призначався на погашення старих боргів із зарплати гірникам. Наступного дня частина грошей надійшла; ще пару тижнів розбиралися, кому й скільки платити, а потім кошти й справді почали потрапляти до кишень гірників. Однак дивна річ: бурхливі овації з цього приводу лунають здебільшого з-за дверей високих кабінетів та в студіях місцевих телеканалів. Самі «винуватці торжества», себто шахтарі, чомусь не виявляють позитивних емоцій. Точніше, залишаються так само похмурими, якими й були. Можна, звичайно, вважати автора цих рядків суб'єктивним у оцінках, однак... Навіть стовідсотково «донецькі» канали не ризикують знімати святкові сюжети на кшталт такого: замурзані, але радісно білозубі гірники розсовують під шахтними касами по кишенях стоси райдужних папірців, виголошуючи здравиці на честь батька рідного, Віктора Федоровича...