Ємності з бензином (загалом близько 40 тонн) загорілися вчора вранці на території Науково-дослідного інституту «Масма». Уже через дванадцять хвилин бійці пожежно-рятувальної частини №9 Святошинського району столиці були на місці НП. На той час вогонь повністю охопив одноповерхову будівлю операторської, де зазвичай здійснювалася перекачка масел і палива з одних ємностей в інші. Оцінивши обстановку, рятувальники викликали на допомогу ще дві «пожежки».

Близько десяти днів тривав у столиці Росії шостий Великий московський фестиваль пива. За ці роки пивне свято в Лужниках стало однією з найулюбленіших подій для мешканців міста, а для виробників хмільного напою — доброю традицією.

Апеляційний суд Волинської області визнав неправомірним порушення кримінальної справи проти керівництва ЛуАЗу за звинуваченням в ухилянні від сплати податків. Отож усі звинувачення на адресу заводу, який «числиться» у списку опозиційних (з огляду на причетність до його співзасновництва одного з лідерів «Нашої України» Петра Порошенка), залишилися тільки неблагими намірами ДПА будь-що очорнити ЛуАЗ. До речі, підприємство, яке створює понад третину валового продукту Луцька, за I півріччя цього року вже відрахувало до бюджету понад 10 мільйонів гривень. Ще задовго до суду керівники податкової на різних прес-конференціях палко розповідали про «значні» порушення, виявлені ними на заводі, що забезпечує роботою більше 1200 волинян. Комусь дуже вже хотілося пов'язати «Нашу Україну» і не геть чесний бізнес, на це було кинуто чималі резерви. Віктор Ющенко, перебуваючи у Луцьку, так прокоментував ситуацію довкола автомобільного заводу: «Це приклад того, як непрозора політика втручається у чесний бізнес. У бізнес, який дає тисячі робочих місць. Я щасливий, що коло моїх політичних партнерів не має проблем із податковою».

В українсько-румунських відносинах — чергове загострення. Тепер до непорозумінь навколо острова Зміїний додалися ще й проблеми з побудовою каналу в дельті Дунаю, який Україна розпочала рити в травні цього року. І схоже, що до спільного знаменника прийти тут буде важко. Як перше свідчення — провал україно-румунських консультацій щодо будівництва каналу «Дунай—Чорне море», які днями пройшли у Києві. Кожна зі сторін відстоює свою позицію і поступатися, очевидно, не збирається. Румунія звернулася до міжнародних інстанцій з протестом проти поглиблення Україною гирла Бистре, заявляючи, що це може спричинити екологічну катастрофу. Українці ж запевняють, що експертиза проведена і з екологією все гаразд — канал буде прорито. Навіть із термінами остаточно визначилися — основні роботи першої черги закінчаться до Дня незалежності. А ось скільки триватимуть консультації — невідомо. За словами посла з особливих доручень МЗС України Леоніда Осаволюка, українська сторона готова надати Бухаресту всі необхідні документи для ознайомлення.

Таке рішення Нацради з питань телебачення та радіомовлення (саме її члени вирішували долю 13 претендентів у конкурсі на ефірне мовлення) можна було б назвати передбачуваним і, до певної міри, логічним. Студія «1+1» має високі рейтинги й солідні технічні можливості. Та й, напевно, самі глядачі не проти дивитися щодня свій улюблений канал на 9 годин більше звичайного. Відтак конкурсний відбір на користування досі непроліцензованими проміжками часу між 4–7 та 10–16 годинами на загальнонаціональному телеканалі УТ-2 та видача нової ліцензії були суто формальною «роздачею слонів». Серед претендентів — 8 державних компаній, у тому числі й телерадіокомпанія «Культура», яка мала на УТ-2 одну годину мовлення. Усі ці творчі колективи залишилися «за бортом». Досить показове, як для нашої — демократичної і цивілізованої — країни, позбавлення українського глядача «культурного» каналу. Навіть у тій же знеславленій антидемократичною політикою керівництва Білорусі державний канал «Культура» працює у цілодобовому режимі. Про Росію й говорити нічого: там подібний канал користується шаленою популярністю, теж працюючи 24 години на добу, і має річний бюджет більш ніж 200 мільйонів доларів США. У нас же для каналу «Культура» ефірного часу й не знайшлося зовсім.

Я пробула у вагоні для «спецконтингенту» (читай: в'язнів) хвилин п'ятнадцять максимум. Так само, як і решта моїх колег, які цього тижня на запрошення Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової рушили на київський вокзал подивитись, як етапують засуджених. Більше витримати було б складно — це відчули усі. Ніна Іванівна зняла свій шарфик і перекинула через руку жакет, зауваживши, що, «здається, час роздягатися...». Та справа була навіть не в тому, що стояла спека. (Хоча припікало так, що піт з усіх котився градом, даруйте за неапетитну подробицю репортерського буття). Справа в тому, що у вагоні для «зеків» майже абсолютно перекритий доступ повітря. Хтось із журналістів, перед тим як кинутись до виходу з криком: «Ой, дайте скоріше дорогу, скоріше на свіже повітря!», встиг заміряти ту щілину, через яку до в'язнів в'яло течуть затиснуті залізом струмені повітря. «П'ять сантиметрів, ви уявіть собі, п'ять сантиметрів», — гукав «дослідник». Еге ж, уявіть собі. І помножте ці сантиметри на кількість вікон, а потім розділiть на кубатуру вагона і «поголів'я» в'язнів. Втім про поголів'я — це я дарма. Скотину возять краще. Ще й дбають, напевне, щоб якась корова Лиска не здохла в дорозі, вчасно з'їла свій харч та благополучно звільнила від «зайвого» свій сечовий міхур (для українських в'язнів і це проблема — штучно створена відповідальними особами, але проблема). Та про все по порядку...

Залучати відомих людей до усіляких політичних кампаній в Україні завжди було модно. Взяти до уваги хоча б останні приклади: Віктора Ющенка на майбутніх виборах вирішив підтримати, зацікавившись політикою у такий відповідальний момент, фронтмен гурту «ВВ» Олег Скрипка, а український форвард «Мілана» Андрій Шевченко днями заявив, що хотів би бачити наступним Президентом Віктора Януковича. Тож не випадково, що одразу після тріумфальної перемоги Руслани на «Євробаченні» у Стамбулі багато хто почав міркувати, до чиїх агітаційних рук приб'ється ласий шматочок у вигляді популярної виконавиці «Диких танців». Були всі підстави вважати, що Руслана Лижичко на виборах працюватиме іміджмейкером Януковича. Принаймні саме вона стала радником Прем'єра, який очолив оргкомітет з проведення «Євробачення-2005» в Україні. А минулих вихідних Прем'єр-міністр ще й заспівав із Русланою в дуеті. Трапилося це у Дніпропетровську під час святкування Дня металурга. Політично-естрадний тандем сяк-так, але душевно виконав для присутніх пісню з радянського фільму «Весна на Зарічній вулиці».

— Валерію Федоровичу, до головних стартів чотириріччя вже зовсім мало часу. Ваш вид спорту — серед тих, на які ми покладаємо чимало надій у плані завоювання нагород в Афінах. Як проходила підготовка наших легкоатлетів до Олімпійських ігор?
— Підготовка до Олімпіади — це не тільки останній рік перед Іграми, хоча і його не можна недооцінювати. Підготовка спортсмена до такого серйозного старту триває упродовж 8-10 років. У той час, як ми з вами обговорюємо Афіни-2004, уже давно кипить робота з прицілом на Пекін-2008. Придивляємося до перспективних атлетів, які цього року не їдуть до Греції, щоб із них зробити ядро збірної у Китаї на наступній Олімпіаді.

Американцям значно легше було повалити пам'ятники Хусейну в Багдаді, аніж зламати живого Саддама, який недавно постав перед судом. Уже перше засідання показало світові дивні метаморфози: пригнічений на той час, коли американські вояки впіймали його в Кіркуку, зарослого патлами, напівобідраного, апатичного, майже божевільного, диктатор під'їв і оклигав у американському «СІЗО» — й постав перед іракцями впевненим, переконливим, сильним. Оглядачі провідних світових газет одностайно констатували: замість розчавленого підсудного світ побачив не менш сильного, ніж у часи свого абсолютизму, колишнього диктатора. Можливо, це остання маска Хусейна?

Одним із перших, хто в теоретичній філософії обгрунтував тупиковий шлях європейської цивілізації ХХ століття, був Освальд Шпенглер зі своєю знаменитою працею «Захід Європи». Виявляється, практика європейських завоювань Сходу обертається для тієї ж Європи от чим. Завоювати не завоювали, навпаки, відкрили всі свої слабкі сторони. І тепер ми маємо зовсім іншу картину: тепер Схід «освоює» Захід, і, потрібно сказати, досить успішно. Але вдумайтеся: за які-небудь кілька десятиліть Схід майже зрозумів, а може бути, зрозумів до кінця Захід, чого не міг зробити цей самий Захід за кілька сторіч. Ніякі хрестові походи Середньовіччя, мотивовані звільненням Гробу Господнього, ніякі сучасні війни, мотивовані демократичними курсами, не наблизили західну людину до «оволодіння» Сходом. У чому розгадка? Не розуміє, не розуміє і, напевно, ще довго не зрозуміє західна людина, що причина її невдач і поразок на «східному фронті» в нiй же самiй. І є підозри, що східній людині про це відомо дуже давно.