Безвладдя та хаос, які встановилися на території Сектору Газа після остаточного виведення звідти 7 вересня ізраїльських військ, тривають і далі і в понеділок стали причиною чергового загострення ситуації. Приблизно 40 палестинських поліцейських, стріляючи у повітря з вогнепальної зброї, взяли штурмом будинок парламенту в місті Газа і висунули владі вимогу рішуче розправитися з радикальною палестинською організацією «Хамас», повідомила ізраїльська газета «Хаарец». Палестинські поліцейські продовжували стріляти у повітря і після видворення їх охороною з приміщення парламенту. Один з них при цьому заявив кореспонденту «Рейтеру»: «Вчора нам не вистачило куль. Ми навіть не мали чим захищати себе. Наш командир загинув у нас на очах, а ми змушені були втікати з-під куль. Ми вимагаємо, щоб палестинське керівництво зайняло рішучу позицію стосовно «Хамасу». Ми проливаємо за них кров, а вони нічого не роблять».

Президенту Польщі Александру Кваснєвському лишаються лічені дні до закінчення його каденції. 9 жовтня в Польщі президентські вибори, на яких зійдуться в запеклому клінчі два претенденти від правих сил — Дональд Туск («Громадянська платформа») та Лех Качинський («Право і справедливість»), і попри рейтингові переваги Туска, аналітики вважають, що другого туру виборів не уникнути. У будь-якому випадку неокомуністові Кваснєвському гідного його амбіціям місця на польському політичному олімпі не залишиться. Відтак він ризикнув випробувати фортуну в боротьбі за пост «президента світу» — в Нью-Йорку вже обговорюють польську пропозицію стосовно висунення Александра Кваснєвського на посаду Генерального секратаря ООН.

Дітей, котрі залишилися без батьківського тепла і ласки, співчутливі українці щиро жаліють і навіть допомагають чим можуть. І за християнськими приписами, і по совісті. Але що робити з багатотисячною масою знедолених маленьких українців як iз глобальною проблемою у нашому бідному суспільстві? Здається, знайти відповідь на цей виклик часу не простіше, ніж винайти еліксир безсмертя. Від радянської соціальної системи залишилися дитячі будинки та школи-інтернати з колективізованими вихованцями, котрим у теперішньому дорослому житті самотужки важко дати собі раду. Від західного світу до нас прийшла мода на дитбудинки сімейного типу та масове усиновлення дітлахів, позбавлених батьківської опіки. Проте перенесені на специфічний вітчизняний грунт ці багатообіцяючі паростки ще не дали очікуваних результатів.
Поки кращі педагогічні, соціальні, психологічні уми держави міркують над розв'язанням цієї проблеми, виростає нове «незалежне» покоління. Залишене без відповідної уваги, воно може приголомшити суспільство вкрай небажаними кримінальними сюрпризами. З ними мало не щодня стикається старший помічник прокурора Івано-Франківська Олена Костирєва, яка вже 20 років спеціалізується у сфері нагляду за дотриманням законів про неповнолітніх і підтримує в суді обвинувачення, висунуті проти цієї вікової категорії громадян. Її спостереження та висновки як юриста, матері і просто небайдужої людини, зроблені впродовж двох десятиліть на «останньому рубежі», очевидно, варті уваги.

Після загибелі сина Володимир Сергійович у футбольному житті Дніпропетровщини став помітною людиною. І матчі «Дніпра» відвідує регулярно, і в організації дитячих турнірів пам'яті Сергія бере активну участь. Навіть місцем для нашої зустрічі він обрав один із футбольних майданчиків, де цього дня відбувалися дитячі баталії. Перхун-старший особисто вручав кращим дітлахам кубки та грамоти. Обличчя юних футболістів мимоволі змінювалися, коли їм повідомляли, що нагороди вручає батько Серьожі Перхуна. Після смерті сина, яка сколихнула весь футбольний світ, Володимир Сергійович поклявся продовжувати його справу... Зробити встиг уже багато. Зокрема, видав книжку «Мій син — воротар».

Європейська політика щодо України дуже часто нагадує наші стосунки з Європою ще за часів Кучми. Єдина різниця — зараз нам почали просто частіше посміхатися, але наразі ці «смайлики» із Заходу дають мало результатів, однак навряд в тому треба вбачати провину Європи. Вагомий сигнал для української влади, щоб вона задумалася над подальшими своїми кроками, було дано і на вчорашньому засіданні Парламентської Асамблеї Ради Європи, де розглядалося українське питання, і зокрема, слухався звіт та приймалася відповідна резолюція авторства представників моніторингового комітету ПАРЄ Ханне Северінсен та Ренате Вольвенд.

Учора о 16.00 в Мінкульті мало бути офіційне представлення нового міністра. Втім обійняти цю посаду він не може, поки Оксана Білозір перебуває на лікарняному — за законом бюлетень захищає від звільнення з роботи.
Треба сказати, що не з усіма співробітниками Міністерства в Ігоря Ліхового склалися добрі стосунки — у 2003—2004 рр. він судився з міністерством з приводу його незаконного відсторонення від посади директора Канівського заповідника. І суд таки виграв, але образу на чиновників із вулиці Франка, 3 довго тримав. Подейкують, що руками тодішнього міністра культури Юрія Богуцького Ліхового «прибирав» Дмитро Табачник. Ігор Ліховий добре знайомий із Віктором Ющенком, директор заповідника підтримував його на виборах, а Ющенко-політик і громадянин усіляко допомагав п. Ліховому впорядкувати Канівську святиню і фінансово, і організаційно, і зв'язками, і мистецькими подарунками. Так що новий міністр культури — це креатура Президента Ющенка.

На вчорашньому засіданні Кабміну Президент, який вперше прийшов на офіційні збори нового уряду, навчав міністрів, як стати єдиною командою і працювати чесно. Насамперед він порадив налагодити на персональному рівні стосунки з відповідними комітетами Верховної Ради. Також Ющенко заявив, що члени уряду не повинні мати будь-яких стосунків із судовими структурами з особистих чи корпоративних мотивів («Ми повинні звикнути, що в цій країні ніхто не може вказувати судді, що робити, викликати вночі, смикати Генпрокурора в один чи інший бік»). А ще Ющенко хоч і є почесним головою НСНУ, але наголошує, що жоден міністр не повинен займатися партійною діяльністю: урядовці можуть бути членами партії, «в своєму серці носити ідеологію, яка їм симпатична, але не використовувати крісло для того, щоб будь-яким чином займатися партійною розбудовою. Це вочевидь зашкодило попередньому уряду».

— Пане Тарасе, через кілька днів проходитиме з'їзд партії «Реформи і порядок», на якому ваша політична сила, можливо, обиратиме собі нового голову. І все через те, що Віктор Пинзеник вирішив залишитися міністром фінансів у новому уряді, а декому дуже хотілося цей — «не Юлин» — уряд бойкотувати. Схоже, у лавах ПРП, яка завжди мала імідж «мозкового центру» української політики, виникли серйозні проблеми...
— Ситуація в ПРП справді досить складна. Більшість у партії, як я можу судити по настроях, схиляється до союзу з Юлією Тимошенко і спільної з нею участі у виборчій кампанії наступного року. А Пинзеник і разом із ним меншість партійців схиляється або до співпраці з Президентом, або до блокування у рамках блоку «Наша Україна» зразка 2002 року, який Ющенко намагається відтворити. Такі настрої, звісно, дуже збільшують небезпеку розколу партії. Бо може скластися так, що незалежно від рішення з'їзду дехто може вийти з ПРП. Але це буде ще кращий варіант, адже тоді принаймні не буде допущено розколу. Значно розумніше в разі кардинальної незгоди з позицією партії вийти з її лав, не порушуючи партійної єдності, ніж її розколювати. Не згодний — тихенько собі обери персональний політичний шлях і не руйнуй чужого.

«Посад — багато, але Безсмертний — один». Цей вислів, подібно до «маємо те, що маємо» у Кравчука, став візитною карткою (чи то пак, «візитною» фразою) Романа Безсмертного. I ця максима все ще зберігає свою актуальність. Після урядової ротації (а автором ідеї «відставити всіх» був якраз Роман Петрович) сам він залишився в уряді. Ба більше — зберіг за собою те саме крісло віце-прем'єр-міністра. І стоїть воно у тому самому урядовому кабінеті. Тільки тепер на спинці його стільця замість «...з адміністративно-територіальної реформи» можна написати «з питань регіональної політики». Відтак регалії Безсмертного поповнилися ще однією «намистиною».