Подружжю Наталі та Сергія Гедзь судилося вписати свої імена у книгу благородства та милосердя: їхня родина стала першим у Києві дитячим будинком сімейного типу. Насправді, як каже Сергій, вони з дружиною ніколи раніше не думали про формальний статус їхньої сім'ї — просто завжди хотіли мати багато дітей. Народивши двійко своїх (Іллі вже нині 10 років, Каті — 9), 29-річна Наталя та 34-річний Сергій вирішили взяти на виховання дітей, обділених батьківською любов'ю. Тепер у родині семеро малюків (серед них двоє всиновлених, троє під опікою). Доля і шлях до родини Гедзів — у кожного свої. Наймолодший, 3-річний Антоніо, з'явився у Сергія з Наталею два роки тому. «Ми забрали його з першої міської лікарні, де лежать тяжко хворі діти-сироти, — розповідає Сергій. — Відвідували ми там діток, гралися з ними, приносили солодощі. А потім побачили Антоніо і більше вже не розлучаємося». Антоніо у минулому — «інтернатівський». Але за станом здоров'я (у дитини — ДЦП) він практично завжди був у лікарні...

Світовий рекорд із запам'ятовування чисел, знаків, фігур, тексту та, зокрема, чисел числа p побив львів'янин Андрій Слюсарчук. Щоправда, побиття рекорду не зафіксували представники Книги рекордів Гіннесса — це досить складна міжнародна процедура, тож влаштувати у Львові офіційне змагання не вдалося, та все ж не полишає сумнівів той факт, що певний рекорд усе-таки встановлено.

Спеціальний посланець ООН, 68-річний екс-президент Фінляндії Мартті Ахтісаарі розпочав «човникову дипломатію». Регулярно курсуючи між столицею Сербії — Белградом та столицею Косова — Приштіною, він має за мету виробити компроміс стосовно майбутнього статусу цієї населеної переважно албанцями провінції, яка після закінчення бомбардувань НАТО Югославії у червні 1999 року перебуває під адміністрацією ООН. Водночас напередодні початку важких та, вочевидь, затяжних переговорів парламент Косова уже встиг ускладнити їх майбутній перебіг, прийнявши резолюцію про незалежність провінції.

То була приголомшлива звістка, у голову вона не вкладалася. Григір повісився... Високий, міцний, чубатий, 48-річний і щоб сам, добровільно, пішов із життя? Десь за рік до того знайшли повішеним знаменитого композитора Володимира Івасюка, і майже не виникало сумнівів, що то не було самогубством. Тож і тут миттєво ствердилося: влада розправилася з письменником, який дозволяв собі бути самим собою і чхати хотів на ідеологічні потреби можновладців. Бо ж чого йому вішатися, та ще й одразу після присудження премії імені Лесі Українки?

Здається, сама доля звела разом два підприємства — словацький концерн Martimex та 732-й завод Міноборони України, що розташований у Вінниці. Коли конверсія примусила західних виробників шукати нову нішу на ринку, вони в першу чергу скористалися зв’язками, напрацьованими в «оборонці» за радянських часів. Упродовж двох останніх років 732-й завод потерпав через відсутність замовлень, тому пропозиція українсько-литовського СП «Агроліта» та фірми Martimex Alfa (вона входить до концерну) розпочати спільну роботу була для нього справжньою знахідкою.

Різного ступеня «незалежності» гірничі профспілки шантажують сьогодні уряд майбутніми страйками. Вимога одна: зректися планів приватизації шахт, а натомість збільшите їхнє державне фінансування. Аргументують свою позицію тим, що, мовляв, вугільна галузь не може працювати прибутково, а тому без бюджетних дотацій їй не обійтися. Досвід приватизованих копалень із запасами коксівного вугілля дещо підірвав залізобетонну міць такої логіки. Але її прибічники не здаються: кокс — це ж вихід на метал, а метал є товаром експортним, надприбутковим...

Як і прогнозувала «УМ» 29 листопада, Вищий господарський суд України задовольнив касаційну скаргу ТОВ «Регіонпромсервіс», тим самим заборонивши будь-кому заважати киянам в господарюванні на шлакових відвалах, які належать запорізькому ВАТ «Дніпроспецсталь». Судовим вердиктом невдоволені обидві сторони процесу.

Президент дав доручення розробити державні цільові програми із захисту прав споживачів. Про те, що це означає для нас із вами, говорили на засіданні прес-клубу «Якість», який почав працювати на базі Департаменту у справах захисту споживачів у Києві. Адже часто-густо пересічний покупець навіть не знає, куди йому звертатися по захист від недоброякісних послуг. Проте справа навіть не в цьому, тому що захист, як і агресія, вимагає витрат. А у більшості випадків ніхто або майже ніхто не бажає дарма витрачати свою енергію на безнадійні проекти. Так от, можна вважати, що згаданий департамент взявся за подібні проекти, причому розгорнув їх відразу в кількох секторах. Ідеться про житлово-комунальний сектор, муніципальний транспорт, дрібнооптові ринки, рекламні послуги, автозаправні станції — саме тут найчастіше обдурюють нашого брата.

Під прапори ОУН-УПА всі ставали з єдиною метою — здобути незалежну Україну, але кожен умирав за неї по-своєму, здебільшого — під псевдонімом, який приховував від розправи родину. Їхні могили або зрівнювали з землею, або заростали чагарниками за часів правління переможців. Після розпаду СРСР про них згадали, але ненадовго.

У нашій дивній незалежній державі дотепер — на догоду істеричним онукам Леніна—Сталіна — ганьбляться імена десятків тисяч патріотів, котрі хотіли бачити Україну вільною ще в середині ХХ століття. Органи державної влади зверху донизу не виявляють ніякого інтересу до зусиль суттєво здрібнілих рядів вітчизняних «меморіалівців», які з останніх сил шукають місця загублених поховань, аби віддати християнські почесті загиблим чи розстріляним, переважно молодого віку, українським повстанцям. Увесь тягар цієї фізично важкої і психічно напруженої роботи на Івано-Франківщині в останні роки ліг винятково на плечі кількох людей уже далеко не молодого віку.
Чому так сталося і чи варто й далі рити землю задля не завжди результативних пошуків черепів та кісток часто безіменних героїв чи безневинно замучених земляків? Про це — розмова з головою Івано-Франківського обласного товариства «Меморіал», директором Музею визвольних змагань Прикарпатського краю Степаном Каспруком.

Чи діє на вас реклама на кшталт «Допоможіть безпритульним дітям!»? Чи хочеться вам покинути курити від заклику «Нікотин — це шкідливо!»? Отож-бо й воно. А чи подіє на вас реклама американского фонду допомоги голодним сомалійським дітям: «Ми не просимо у вас грошей. Ви не любите цього. Ми тільки просимо у вас коробки з-під взуття. Нам не вистачає трун, щоб хоронити наших дітей». Таке не може не зачепити! Це називається просто — креатив. І йому тільки починають навчатися українські рекламісти. Благо, крига скресла: у Києві днями відбувся перший національний фестиваль соціальної реклами, який засвідчив: є у нашій державі світлі голови та небайдужі люди. Близько 650 робіт представили як досвідчені рекламісти, так i початківці — було на що подивитися. Усе це дійство відбувалося під патронатом Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, за підтримки Спілки рекламістів України та провідних рекламних агентств.