Хоча більшість партій іще остаточно не визначилися з тим, як їм іти на наступні парламентські вибори, вони все ж поволі починають думати над тим, як виглядатимуть їхні списки або принаймні перші п'ятірки. Скажімо, Блок Ющенка «Наша Україна», створений наприкінці минулого тижня, визначиться зі списком на міжпартійному з'їзді, який заплановано на другу половину грудня. Але вже вчора голова виконкому НСНУ Микола Катеринчук оприлюднив першу п'ятірку своєї партії, яку рейтинговим голосуванням визначили на своїх конференціях «нашоукраїнці».

Схід, як відомо, справа тонка. Однак кадрова політика, що тут донедавна велася, здебільшого товстелезна та груба. Приміром, у «ядиній» Донеччині раніше існувало неписане, проте залізне правило — якщо ти досі не член Партії регіонів, то не бачити тобі керівної посади, як своїх вух.
І все ж, враховуючи місцеві традиції та реалії, нова влада, позбавляючись від політично заангажованих керівників, таки не стала звільняти всіх гамузом. Тому й сьогодні тут перебувають на посадах персони, які недавно гордо походжали в шарфах «Янукович — наш президент» і публічно волали про загрозу для Донбасу з боку «помаранчевої чуми», «бандерівців» тощо. А ось ті особи, яким усе ж довелося звільнити керівні крісла, на добрих півроку були принишкли, як миші в соломі. Але з наближенням весни, а точніше виборів, вони потроху почали оживати і нині прагнуть повернутися навіть не просто до публічної політичної діяльності, а й на свої колись утрачені посади. Саме на такі «маневри» нині дуже схожа ситуація навколо намагання звільнити з посади начальника КРУ в Донецькій області Ігоря Балика.

У цей день уряди звітують перед своїми народами, розповідаючи про те, як вони протидіють страшній епідемії. У цей день Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ-СНІД, проводить акцію «Порозуміння — це реальні дії!» у 42 містах України. Гасло цьогорічної акції обране не випадково, оскільки воно близьке до слогана Всесвітньої кампанії проти СНІД в 2005 році «Зупиніть СНІД. Виконайте обіцянку». Це заклик до кожної людини брати участь у справі протидії поширенню епідемії ВІЛ/СНІД та шукати ефективні шляхи вирішення соціальних проблем, породжених епідемією. Сьогодні активісти Мережі роздають інформаційні матеріали на вулицях міст, збирають благодійні пожертви, відвідують ВІЛ-позитивних дітей та дітей-сиріт, пацієнтів стаціонарів СНІД-центрів, проводять тематичні концерти, конкурси, молебні за здоров’я, спортивні турніри, ходи зі свічками пам'яті і театральні вистави для ВІЛ-позитивних дітей.

Упродовж останніх років не стихають суперечки довкола не зовсім щасливої долі волинських зубрів, які, попри захист і покровительство Червоної книги, фактично зникли із предковічних лісів знаменитої Цуманської пущі. Природоохоронці, лісівники, науковці ламають списи у суперечках, що ж таки насправді найбільше вплинуло на те, що ці звірі, завезені на Волинь у 1965 році, через сорок років представлені нині 30 (32 чи 38 — так остаточно і не встановлено) особинами. А починалася їхня популяція із 15 голів, тобто фактично прийшли майже до того, з чого починали...

Дивна річ: партій, зареєстрованих у Мін'юсті станом на цей час, у нас аж 127, але з них хіба половина попередньо заявили про своє бажання штурмувати парламентську висоту. Візьмуть її, звісно, далеко не всі, але зараз доречно запитати: а що ж решта? Яке в цих партій призначення, якщо вони ігнорують єдину за чотири роки можливість хоч якось заявити про себе, не кажучи про шанс реалізувати головну (теоретично) мету — поборотися за владу?

У країнах розвиненої демократії партії є основою політичної системи, виразниками інтересів різних соціальних груп. Звісно, і в Європі, куди ми прагнемо, вистачає дрібних, кумедних та безнадійних у плані взяття влади політичних утворень. Однак, мабуть, лише в нас партія може вміщатися в одній квартирі й часто навіть не мати телефону.

Був час, коли Міністерство юстиції почало боротися з такими «пустишками» (пригадуєте: у 2003—2004 роках міністр Лавринович після відповідних перевірок вкоротив віку не одному десятку фіктивних політутворень), але той «лікарський огляд» залишився далеко позаду — і кількість зареєстрований партій повернулася на попередній рівень.
Ідеальний підхід до зміцнення політичної системи зрозумілий: партія має дбати про своє реноме і рейтинг завжди, а не лише протягом виборчою кампанії; підмочена репутація навіть одного помітного партійця (не кажучи вже про багатьох) різко знижує шанси всієї партії на виборах. Але так — «у них», на Заході. А в нас партії, у тому числі «партії влади», досі колються-єднаються-клонуються, плодяться, наче гриби після дощу; виборці більше орієнтуються не на програми, а на лідерів, тим часом ціна власне партійних брендів залишається низькою (виняток — хіба що КПУ).
Це, власне, і є багатопартійність по-українськи. Але чи такого стану речей прагнули наші люди, починаючи з останніх років існування СРСР, коли вимогою багатотисячних мітингів демократичної опозиції було скасування 6-ї статті радянської Конституції — про «керівну і спрямовуючу» роль єдиної партії — КПРС? Адже начебто ось вона, багатопартійна демократія — плюралізм думок, свобода ідеологічної конкуренції?! Виявляється, не все так просто. Хоча процес іде таки в правильному напрямку, вважають політологи.

Схоже, окрім молодіжного крила, у Партії регіонів пора створювати ще й підліткове. Бо саме на слухачів цього віку розраховані примітивні «страшилки» на кшталт: «Стоїть чорна-чорнюща столиця, а в ній — чорна-чорна (місцями помаранчева) влада, і вона застосовує чорний-чорнющий піар...» А поки, за відсутністю партійної наївної юні, подібними жахами лоскотали нерви дорослим і бувалим у виборчих бувальцях делегатам конференції Донецької обласної організації Партії регіонів.

Нещодавно глава уряду доручив першому віце-прем'єру Станіславу Сташевському підготувати пропозиції щодо збільшення будівництва житла. Кілька днів потому країну облетіла новина, що Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства підготувало низку законодавчих ініціатив, спрямованих на підвищення доступності житла для середнього класу. Крім того, ми пам'ятаємо, що за часів прем'єрства Юлії Тимошенко на затвердження парламенту було винесено аж сім законопроектів, які стосуються ринку житла та іпотечного кредитування. Отож після цього вже ні в кого не залишилося сумніву, що у будівельній галузі назрівають революційні зміни і жити нам доведеться в принципово новій житлово-комунальній обстановці, ніж раніше. Кореспондент «УМ» зробила спробу дізнатися докладніше про це з перших вуст, звернувшись із кількома запитаннями до міністра будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства Павла КАЧУРА.

Завтра у Києві відбудеться подія, якої тут дуже чекали. Проведення та результати саміту «Україна-ЄС» дадуть змогу реальніше оцінити перспективи України щодо її євроінтеграційних поривань. На цю «вічну» тему напередодні саміту «УМ» порозмовляла з віце-головою Європарламенту Янушом Онишкевичем.

Далекого 1958-го у повстяних капцях на ногах і з дерев'яним чемоданчиком під пахвою мій тато приїхав вступати до Київського університету імені Шевченка. «Куди ти їдеш, сину, — побивалася бабця, — в університети ж беруть тільки за хабарі!». Провінційний юнак iз багатодітної сім'ї хабарів не мав, тож вступив на омріяну «журналістику»... з четвертого разу. Радянські часи змінилися на незалежно-ринкові. Звичаї лишилися незмінними.

19 червня 1999 року розпочався важливий етап у науковому та освітянському житті Європи. Цього дня міністри освіти більшості європейських країн підписали Болонську декларацію. Україна офіційно приєдналася до цього процесу лише у травні 2005 року.