У рубрику «Зірковий день» заслужений Шикидим, народний артист України Віктор Павлік примчав на своєму SAAB-і зі шкіряним бежевим салоном та тонованим склом. Так цілий день ми і носилися закоркованими вулицями Києва: з Лівого берега, де Віктор живе з дружиною Ларисою та сином Павликом і де підшуковував нову квартиру, — на Правий, з Подолу, де ми обідали в фаст-фуді і де він давав інтерв'ю для журналу, — до Бессарабки, на зустріч в управлінні культури, на виставку Олександра Бригінця на Липках, плюс теніс на Мінській, приватний виступ в готелі «Русь» і, врешті, знову на Дарницю — пакувати речі. Михайло Поплавський збирає друзів: тепер уже в регіонах — на 21 день, і знову на колесах з Мих Михом у прощальний тур поїхав і Віктор Павлік.
Зараз співак живе в Дарниці у дев'ятиповерховому панельному будинку на останньому поверсі, у, як він каже, «звичайній трикімнатній квартирі». Планує взяти позику в банку («Ні, ну де в мене такі гроші? В мене немає таких грошей — чверть мільйона викласти зразу...») і купити «незвичайну» — більшу за площею, в одній із київських новобудов. «Уже Павлик виростає, йому і бігати нема де», — пояснює він «УМ» своє рішення.
Отож спочатку ми їдемо на Лівобережну, яка аж рясніє новенькими жовтими багатоповерхівками. 100 квадратних метрів, три кімнати: «Одна буде спальня, також дитяча і вітальня», — одразу планує Віктор. — «Тут, бачиш, цікавий вид з вікна: Дніпро, Лавру видно, Оксану, оцю стоячу женщіну, як я її називаю, це ж коли буде парад — салюти дивитимемося, Пашка це любить».

Олександр Омельченко, київський міський голова: «Я отримав особисто дзвінок від одного відповідального працівника з секретаріату Президента, якого я знаю особисто. І він мені сказав, що на рівні шостого поверху [скандального будинку по вулиці Отто Шмідта, 34-42] зупинилося будівництво. Компанія зникла, розформувалася. А він вніс повну суму грошей за квартиру. І спитав мене, як бути. Я особисто собі записав на робочому столі й дав доручення».

Київськиї підприємець Володимир Стадник (Grand Gallery, «Фарфор Фаянс», Villeroy&Boch Ukraine) весь свій вільний час присвячує подорожам. У свої 36 років він відвідав більше нiж 40 країн, і на мапі Земної кулі все складніше знайти куточок, де він ще не був і якого не бачив. У січні він втілив у життя найоригінальнiший і найамбітніший на сьогодні свій туристичний проект. Стадник першим iз українців побував на Південному як турист. По приїзді він зустрівся з нашим кореспондентом і розповів про враження від подорожі.

Сара Джессіка Паркер — принаймні в Америці вже культова особистість. І незважаючи на те, що сама вона всього, пов'язаного з культом «зірок», терпіти не може, Сара і є однією з найяскравіших знаменитостей цього «культу». Власне, не так вона, як її героїня — журналістка Керрі Бредшоу із серіалу «Секс і місто», яку обожнюють мільйони жінок усього світу.
Сара Джессіка справді дуже подібна на Керрі: вона схоже одягається, замовляє в ресторанах те саме, що замовила б дещо зациклена на сексі і стосунках із чоловіками міс Бредшоу... Але щойно пані Паркер починає говорити, як виявляється, що актриса значно цікавіша особистість, ніж її героїня, яку вона так блискуче втілює на екрані. Сара добре орієнтується в політиці, палко віддана своїй сім'ї — чоловікові Метью Бродеріку і трирічному синові Джеймсу Уїлкі — й обожнює свою роботу. Журналістів вона підкуповує тим, що легко і щиро говорить про такі речі, про які інші зірки воліють або мовчати, або брехати. Відвертою вона була і в інтерв'ю журналу «Гламур».

«Чи вірю я, що Батурин відродиться? Звісно, вірю!» — щира впевненість директора Батуринського державного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» Наталі Ребрової мимоволі передавалася i журналістам, які спілкувалися з нею того морозного дня. Бо ледь не триста років ця колишня резиденція гетьманів Дем'яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи i Кирила Разумовського була нікому не потрібна, і лише рік тому, як кажуть, процес пішов. Пішов відтоді, як новообраний Президент Віктор Ющенко посадив представників великого бізнесу в автобус та вивіз саме сюди, у Батурин. Бізнесмени все зрозуміли, i невдовзі на рахунки щойно заснованого фонду «Гетьманська столиця» почали надходити перші мільйони.

— Петре Михайловичу, ви є членом ради з реформування освіти в Україні, скажіть, які, на вашу думку, будуть введені зміни і чи потрібні вони взагалі, адже кажуть, що радянська система освіти була досить не поганою?
— Я за всю комісію не можу відповідати, тим більше що розпорядження про створення цієї комісії вийшло днями і ще жодного засідання не було. А про реформування освіти ми весь час говоримо. Проте часто забуваємо, що цей процес має дві складові: ми щось руйнуємо, відмовляємося від того, що нам заважає працювати, і натомість пропонуємо щось ефективніше. Таким чином у нас реформування часто зводиться до того, що ми руйнуємо щось старе, а нічого нового не створюємо. Наприклад, ми втратили такий важливий освітянський і соціальний компонент як система дошкільної підготовки — садочки, дитячі ясла, різні гуртки. Це справді було завоюванням радянської системи, і з цього приводу нам по-доброму заздрили і американці, й німці. Там ці заклади приватні, а тому плата за них є досить високою. У нас же ця система функціонувала на державному рівні. Загалом можна навести багато таких прикладів.

Одинадцять книг російського психолога Сергія Лазарєва під назвою «Діагностика карми» сьогодні можна знайти на будь-якому книжковому ринку України. Ще є відеокасети з його виступами і доступний персональний сайт в інтернеті. Але, незважаючи на широкий вибір інформаційної продукції, приїзд ученого до Харкова викликав справжній ажіотаж серед його давніх прихильників. Квитки до просторого кінопалацу «Україна» розкупили швидко, включаючи і досить дорогі — по 70 гривень за вхід. Ще більше приголомшив вік та соціальний статус шанувальників пітерського гостя. На зустріч із ним прийшли в основному небідні студентського та середнього віку люди з яскраво вираженим інтелектом у погляді й підкресленою інтелігентністю в манерах поведінки. Бажання приєднатися до елітного гурту, посилене природною цікавістю до езотеричних таємниць, автоматично змусили повернути у бік каси. І, як з'ясувалося, недаремно.

Сумна статистика свідчить: у Чернівцях мешкає 747 сімей, у яких виховують 759 дітей із обмеженими можливостями. І більшість із цих родин зі своїми бідами бореться самотужки. У таких сім'ях, як правило, найважчу ношу беруть на себе жінки — це вже довело життя: чоловіки бояться відповідальності та проблем, пов'язаних із хворою дитинкою, і воліють створити нову сім'ю.

Держава серйозно взялася за реформування системи усиновлення — для цього нещодавно навіть внесли зміни до Сімейного кодексу України. Відтак за державних дітей відповідатиме не «освітянське» міністерство, як було раніше, а міністерство «сімейне». Саме у складі Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту до травня 2006 року створять Державний департамент із усиновлення та захисту прав дитини. Він замінить Центр усиновлення дітей, що працював при Міністерстві освіти і науки. Департамент, окрім вирішення проблем з усиновленням сиріт, займатиметься ще й пошуком найкращих форм догляду за дітьми та захистом їхніх прав.

Як розповідає сам Леонід Кононович, десь до чотирнадцяти років він був щиро переконаний, що у Лєніна була перша жінка, у якої росла борода, і звалась вона Карла Марла. Саме вона тричі вистрілила Лєнінові з нагана у груди отруєними кулями. Це сталося після того, як Лєнін прийшов п'яний із Кремля, й Карла Марла видалася йому така гидомирна, що він вирішив її круг хати поганяти. Жінка й не витримала.
А недавно письменник знайшов записи, які зробив іще школярем. Вони називалися «Народ про Лєніна. Кононович Л., учень 6-б класу. Радянський Союз». «Ти не уявляєш, які це люди були, ті українські баби, народжені в кінці XIX на початку XX сторіччя! — розповідає Леонід. — Радянська влада не могла на них психологічно вплинути. Ці люди мали про все власні уявлення й не вірили ніяким агітаційним байкам».
Головний редактор видавництва «Кальварія» Петро Мацкевич, який видав найбільшу кількість книжок Леоніда Кононовича, любить повторювати, що твір, подібний за силою до нового роману «Тема для медитації», може з'явитися в літературі певного народу не частіше, ніж раз на п'ятдесят років. Зрозуміло, що видавцям не завжди можна довіряти щодо компліментів на адресу своїх авторів. Але з романом Кононовича маємо саме той випадок, коли цю думку поділяють і критики, і читачі, і видавці, і, що трапляється не так уже й часто, самі письменники.
Так чесно і страшно про роз'ятрену рану нашого народу, геноцид українців, влаштований комуністичним режимом Совєцького Союзу, як Леонід Кононович у «Темі для медитації», висунутiй Черкаським університетом ім. Б. Хмельницького на здобуття Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, не писав іще ніхто. Так само, як ніхто з вітчизняних письменників середини XX початку XXI сторіччя досі так глибоко не досліджував питання злочину і кари на українському грунті, не проектував його на національну психологію.