Перед від'їздом українців на світову першість до Москви державний тренер Валерій Александров пообіцяв Юрію Павленку, що в Росії наші спортсмени спробують зачепитися за дві «медальки» бодай якого-небудь гатунку. Цікаво, що перед цим «спортивний» міністр спочатку відправив Александрова у відставку, але, розібравшись у ситуації, поновив на державній службі.

Колишній президент Югославії Слободан Мілошевич минулої суботи був знайдений мертвим у своїй камері у в'язниці в Гаазі, повідомив того ж дня представник Гаазького трибуналу з воєнних злочинів у колишній Югославії. За повідомленням Сі-Ен-Ен, смерть настала за кілька годин до виявлення тіла. Таким чином Гаазький трибунал не встиг закінчити розгляд справи колишнього диктатора та винести свій вердикт.

Ця грошова історія дещо обросла «бородою»: у квітні 2002 року 33-річний депутат ВР Криму євпаторієць Микола Котляревський через суд виграв означену суму в держави, хоча вимагав аж 5 мільйонів за моральні страждання, спричинені нібито незаконною кількамісячною «відсидкою» у СІЗО за підозрою у скоєнні наприкінці 90-х років злочинів аж за 11 статтями Кримінального кодексу. Однак тоді зумів відкараскатися пан Микола лише одним роком позбавлення волі з відстрочою на два роки за протидію законній господарській діяльності (ст. 206, ч.1) і штрафом 500 гривень. До речі, саме через цей факт своєї бурхливої біографії потрапив нині Котляревський до «міченого» кримською міліцією списку 121 (раніше йшлось про 116), тобто до когорти тих претендентів на місце в місцевому парламенті від партійних блоків, котрі колись мали проблеми із законом.

Запоріжцям не пощастило: на Масницю вперше за багато років в обласному центрі не відбулося публічного поїдання млинців. Подейкують, ніби чинний міський голова Євген Карташов вирішив не «нахиляти» для організації свята бізнесменів — мовляв, він і без такого приводу не сходить з екранів місцевих телестудій, щедро роздаючи в усіх мікрорайонах подарунки. Не зобов'язує закон мера-кандидата виявити скромність і піти у відпустку. Тож на перегонах із Карташовим можуть позмагатися максимум двоє конкурентів — бізнесмен-«регіонал» Володимир Кальцев та нардеп із партії «Реформи і порядок» Петро Сабашук.

...Історія моєї еміграції почалася у серпні 2003 року — саме тоді я поїхав до Іспанії. Тут, у Києві, працюючи у Святошинському лісопарковому господарстві, маючи дві вищі освіти, я не бачив жодних перспектив... Тому думка знайти іншу роботу переслідувала мене давно. І при нагоді я змінив не лишень місце роботи, а й Україну на Іспанію. І засуджувати, думаю, мене не варто. Краще говорити про тих, хто створив умови для масового виїзду наших земляків за кордон...

З грудня починаючи, трапляються фрази: «У виборчий період суспільство перебуває в такому, сказати б, ненормальному стані, що йому до лампочки рівень розвитку шоу-бізнесу в країні», або «Альбом-кліп-сингл будемо видавати тільки в квітні, не раніше, зараз же вибори». Чому на три місяці музична країна перетворюється на сплячу красуню в летаргійному сні і наші думки переважно тільки зудять довкола «а за кого він буде співати? Як не буде, значить, не запросили, не популярний!» або «О, знову продалися, сьогодні — таким, завтра — не таким!». Говорити з самими музикантами на теми нетривалих взаємозв'язків шоу-бізнесу і політики важко — з усього видно: їм це неприємно, й воліли б творити у спокої свої шедеври. Тобто, з одного боку, «продаватися» їх змушують обставини: і хліб без масла не так смачно, як хліб з ікрою, і на наступний кліп треба яку тисячу приберегти... А з іншого — вони свідомо ходять по колу: співаючи зараз за кандидата N, який подекуди таки отримує можливість вплинути на кризову ситуацію, але цього не робить (щоправда декому, за умови вдалого «вибору» політичного кандидата, може, і перепаде якийсь «заслужений» чи «народний») — вони співатимуть за нього, чи когось схожого і на наступних виборах. Очевидно, якби музичний ринок країни був на відповідному рівні, і музиканти заробляли з продажу альбомів чи власних концертних турів, то схожі політичні «заказухи» канули б у Лету.

Хлопці стали першими не тільки в Україні, а й найпопулярнішою українською групою в Росії. Пригадую, коли виникло запитання, що везти росіянам як гостинець із України, то сумнівів у доцільності платівки чи календаря «Океану Ельзи» навіть не виникало. І, звичайно, ця ситуація може бути знайомою не тільки тим, хто вибирає подарунки з національним акцентом для росіян, а й для західних друзів. До речі, у квітні штурмом буде взято Штати і Канаду. А перед тим, після заключного концерту в московському Палаці спорту «Лужники», група здасться без бою і відпочиватиме.

Пострілом у голову отця доктора Гавриїла Костельника «знешкодили» у Львові, під вікнами його будинку. Це сталося через два з половиною роки після штучного «собору», на якому оголосили про скасування Української греко-католицької церкви і перехід священства й мирян «під крило» московського православ'я. Отець Гавриїл очолив тоді «ініціативну групу» псевдособору, отож «забагато знав». 21 вересня 1948 року, коли отець після вранішньої служби повертався з Преображенської церкви додому, його вбив найманець, якого відразу ж застрелив міліціонер у цивільному. На квартиру Костельника вмить прибули енкаведисти. Ключем, взятим із кишені мертвого господаря, вони відімкнули його сейф і забрали документи про Львівський собор. Через пресу людям «пояснили», що «ліквідатора УГКЦ», мовляв, убили бандерівці.
Невдовзі позбавили життя і, відповідно, змоги переповісти комусь правду, й інших двох «ініціаторів» псевдособору — отця доктора Михайла Мельника (отруєний у поїзді дорогою з Москви до Львова) і отця Антонія Пельвецького (раптово помер у своїй резиденції). Декого з причетних до цього «церковного акту» органи НКВС ув'язнили. Утім, незважаючи на криваві перестороги, реальні обставини і хід проведення Львівського псевдособору 1946 року не вдалося приховати так само, як Голодомору та нічних розстрілів із глушниками на східній Україні у 1930-х.

Мабуть, чи не вперше у своєму житті спадкоємиця багатомільйонної готельної імперії Періс Хілтон збагнула, що мати купу грошей і бути знаменитою на весь світ — іще не означає бути бажаною гостею. Звісно, навряд чи це спонукало епатажну білявку замислитися над тим, що слава буває різною й іноді краще бути менш відомою, але зі знаком «плюс», ніж суперзіркою зі знаком «мінус». Та оскільки такі розмірковування для симпатичної голівки міс Хілтон аж надто складні, Періс обмежилася гучною нецензурною лайкою. Так «світська левиця номер один» зреагувала на позицiю головного редактора знаменитого голлівудського журналу Vanity Fair, який відмовився пропустити її на елітну вечірку видання.