Серед п'яти дівчат, які свого часу підірвали поп-музичний світ у вигляді дівчачого гурту «Спайс гьорлз», Мелані Браун (вона ж Мелані чи просто Мел Бі, вона ж — «Жахлива Перчинка» (Scary Spice)) досі таланило найменше. Після розпаду «перченої» групи кожна з її колишніх «однокашниць» зробила більш-менш успішну кар'єру — якщо не в сольному плаванні, як Джері Холлівел, Мелані Сі та Емма Бантон, то в сімейному житті, як щаслива мати трьох дітей і кохана дружина одного з найбагатших футболістів світу Девіда Бекхема Вікторія. Мел Бі також намагається співати самостійно, але порівняно з іншими «спайсинками» її альбоми чомусь розходяться найгірше. В особистому житті у «Страшнючки Спайс» теж були проблеми — зустріти «того самого» хлопця ніяк не виходило.

— А чому, діду, у нас Рада, а в москалів — Дума?
— А тому й рада, шо не дума...

«У царині земельних відносин терміну давності не існує!» — люблять казати у Державному комітеті України із земельних ресурсів. «Завали», які виникли внаслідок безміру попередників, тут намагаються розчищати всіма доступними способами. I таки виявляють численні порушення в тому чи іншому регіоні. Утім, демонтуючи систему земельної корупції, навіть керівництву Держкомзему доводиться стикатися з активною протидією підлеглих із регіонів, їхніми подільниками з правоохоронних органів, зацікавленими впливовими особами та iн. У розпорядження «УМ» потрапили цікаві документи — акти комплексних перевірок органів земельних ресурсів Одещини та Ялти.

Нарешті члени «антикризової коаліції» (принаймні з Партії регіонів) здогадалися, як висидіти в залі й не поглухнути від завивання БЮТівських сирен: узяли та й позатикали вуха ватою. Не панацея, звісно, але принаймні півгодини до оголошення перерви перетерпіти можна. У відповідь «тимошенківці» вирішили до слухової додати ще й «психологічну» атаку: набрали «регіональних» партагіток і робили з них «літачки», які запускали в президію. Весело у них там, у Верховній Раді. От тільки журналістам учора не поталанило: до ложі преси їх пропускали через потрійний кордон, ще й на вході вже в саму ложу обшукували. У відповідь на скарги обурених представників ЗМІ перший віце-спікер Адам Мартинюк пояснив, що «трус» вчинили з огляду на небезпеку... підпалу. «Була оперативна інформація, що частина депутатів хотіли сьогодні принести в грілках якусь пальну суміш і влаштувати пожежу», — розповіла «права рука» Олександра Мороза — спікера. «То лі єщьо будєт», — замислено прокоментував ситуацію чийсь охоронець, який чекав на виході із сесійної зали «свого» депутата...

«Блакитні, рожеві, оранжеві... Ніяк не вгамуються. Та однакові вони всі. І дурню ж ясно, що у них там відбувається дерибан». Це — глас народу, причому на вигляд вельми інтелігентного. Двоє чоловіків при краватках і «дипломатах», ідучи по алеї Маріїнського парку, де стоять сині намети з символікою Партії регіонів, незлобиво констатують: «бандити ділять владу». «Простіша», судячи з одягу, жіночка, яка кудись дуже запізнюється, має щодо «всього цього» значно радикальнiшу думку: її разом з іншими пасажирами висадили з маршрутки, яка через запруджену мітингом вулицю не може проїхати далі Верховної Ради, тому сердешна сипле на голови політиків усіх мастей такі прокльони, що позаздрила б і Довженкова бабця із «Зачарованої Десни». Вулицею Грушевського туди-сюди бродять групки людей із партійними прапорами БЮТ, Партії регіонів та СПУ. Розминаються ніби мирно, хоча подекуди виникають дискусії між представниками протилежних таборів на тему, чиє діло «правіше», себто справедливіше. У кожного, природно, з цього приводу власна думка.

Злочин проти преси «регіонали» скоїли позавчора по обіді перед будівлею Верховної Ради. У Маріїнському парку знімальна група телеканалу СТБ робила репортаж у наметовому містечку прихильників ПР, й це не сподобалося окремим нардепам. До кореспондентки програми «Вікна-СТБ» Маргарити Ситник та оператора Володимира Новосада підійшли семеро «регіоналів», двоє з яких мали депутатські значки, й у грубій формі наказали припинити зйомку та віддати їм відеокасету. Не зрозуміло, що саме їм не сподобалося, адже, за словами Новосада, він знімав звичайні намети, те, як мітингувальники рахували талони на обід тощо.

172-га маршрутка, якою від метро «Либідська» їду до музею в Пирогiв, до самого скансену не заїздить. Тому від траси близько кілометра йду пішки. Обабіч дороги пахне літом скошене сіно. Ось він, липень, — нарешті доходить до мого заасфальтованого містом мозку. Виникає нестримне бажання роззутися і босою йти по теплому пилу польової стежки. Але не можу — все-таки йду на інтерв'ю. Цей кілометр дороги — справжня машина часу, що за якийсь десяток хвилин з гамірного мегаполісу переносить туди, де «неначе писанка село», а «біля греблі шумлять верби». За брамою музею вирує зовсім інше життя. Біля мальовничих хатинок пораються господинi — та призьбу підводить, інша винесла просушити на сонце старовинні домоткані доріжки. На старенькому перелазі витягнувся розморений спекою кіт, який дає себе погладити і по-ледачому потягується. А ось бачу картину, від якої стає страшенно приємно, — іноземець бере жмут скошеної сухої трави і вдихає її пахощі. Під захоплені вигуки те ж саме роблять і його супутники — для них Україна пахне полином і ще бозна-яким різнотрав'ям. Українська екзотика. І наша українська історія...
17 липня виповниться 30 років, як Державний музей народної архітектури та побуту України вперше відкрили для відвідувачів. Як народжувалася ця Україна в мініатюрі, ми розмовляємо з директором скансена Миколою ХОДАКIВСЬКИМ.

Три місяці тому в Тараса Чубая народилася донька — Меланія Тарасівна. Ви ніколи не уявите, поки не побачите, як змінився Тарас Григорович із народженням блакитноокої принцеси! Він усміхається, дивлячись на неї, навіть коли дівчинка спить, помічає, що вона випхала з рота пустушку і дбайливо полоще її у кип'яченій воді. Для Меланки він поки що люблячий батько. А для когось — символ цілого покоління: зовсім не алкоголіків, він «буде пити не п'яніти від дешевого вина», як пожартував колись про безсмертний хіт «Вона» письменник Віктор Неборак, але точно — романтиків українського бароко від «Коли до губ твоїх лишається півподиху».
«Плач Єремії» — ім'я, яке звучало і ще «дозвучує» зараз. Вставляєш, було, у вуха нові записи і знаєш: точно — якісна музика, завжди — геніальні тексти і потенційні хіти. От тільки нема останнім часом що у вуха вставити. Друга частина альбому «Світло і сповідь» на вірші батька Грицька Чубая, яку давно обіцяно і так і не видано, готова. Чекає менеджерів і спонсорів. А що Тарас менеджерам не довіряє, все робить сам, а часу зараз у нього небагато... Чекаємо, словом. От уже ці мені галичани: якби хто взяв під білі руки та повів яку програму на телевізії вести, чи грошей побільше заплатив або спонсорів знайшов, тоді б усе у нас точно вийшло...
Усе-таки в єдності сила — порозповзалися «ВВ», «Мертвий півень», «Брати Гадюкіни», ну і, очевидно, «Плач Єремії» по світах і сайд-проектах. Можливо, переситилися чи не витримали конкуренції; постаріли, нема анархізму в очах, а звучали ж колись! Тарас говорить, що все ще попереду, добудує студію, суспільство українізується; як у класика: «Говорити, мовчати і говорити знову».

Сьогодні чоловічу баскетбольну суперлігу важко уявити без легіонерів, до послуг яких звертаються навіть ті клуби, якi зовсім не претендують на чемпіонське звання чи єврокубкові успіхи. На зорі ж незалежного баскетболу теж не бракувало видовищних поєдинків, і майстерність плеяди виконавців, підготовлених ще за союзних часів, дозволяла спокійно обходитися без іноземних гравців. По-різному склалася доля провідних «піонерів» українського чемпіонату. Багатьом забракло наполегливості, везіння, менеджерського досвіду або ж не пощастило зі здоров'ям, щоб успішно влаштувати свою кар'єру у сильному європейському клубі чи навіть у НБА.
Ще з тих часів залишилися одна традиція, яку започаткував один із «батьків» ФБУ Борис Корбан — влітку всі старі друзі-суперники, хоч би де вони проводили сезон і навіть якщо завершили кар'єру, гуртуються в команди і проводять турнір на березі Дніпра у Києві — «Кубок Гідропарку». І що може бути кращим для популяризації баскетболу, ніж можливість для аматорів пограти поруч зі знаними майстрами? На цьому майданчику під відкритим небом кореспондентові «УМ» і вдалося дізнатися, чим сьогодні живе такий непересічний баскетболіст, як Олександр Лохманчук.
Без вражаючих польотів під щит цього «важкого» форварда, а часом і центрового (зріст — 208 см), важко було уявити збірну України часів становлення. Він достатньо потішив київську публіку своєю майстерністю, після чого грав у Туреччині, Франції, Італії та Німеччині. Саме в останній країні на нього чекали неприємності — з того моменту, як він у липні 2004-го підписав контракт із «Бамбергом». У вересні того року Олександр прибув у розпорядження цього клубу, виконавши всю програму підготовки. Але медики прискіпалися до аналізів українця, які були виправдані через передсезонні навантаження, і зажадали розірвати стосунки з гравцем. Звичайно, Лохманчук, маючи діючий контракт на руках, в якому записано, що клуб виплачує у такій ситуації всю суму, почав відстоювати свої права у суді. Тяганина призвела до того, що наш баскетболіст узяв тривалу паузу в активних виступах, підтримуючи форму в київському «Будівельнику», де він провів свої, напевно, найкращі роки. Зі спогадів, як він потрапив до знаної ще у СРСР команди, і розпочалася наша розмова.

Іноді мені здається, що на світі немає нічого більш приємного, ніж поніжитись у теплій ароматній воді після напруженого дня: лежиш у ванні, і всі негаразди, які ще годину тому поставали в уяві грізними монстрами, тепер швидше нагадують кудлатих цуценят. Кудись зникає смертельна (нічого не хочеться!) втома, ноги більше не нагадують неповоротких колод, не болить голова, не ниє поперек і шлунок уже не б'ється в гастритній істериці. Краса... Водні процедури можуть лікувати не лише тіло, але й душу — ванни допомагають відновити сили, заспокоїти розхитані нерви, пережити сварку з коханим, прийти до тями після «проколу» на роботі і врешті-решт відчути себе людиною. Звісно, якщо підходити до прийняття ванн iз розумом і чітко знати, коли у теплу воду треба насипати солі, коли — розчинити кілька крапель бергамотової олії, а коли — накидати ромашкового цвіту. А бувають ситуації, коли приймати ванну взагалі не можна — про них ми теж сьогодні згадаємо.