Редакційне завдання написати ностальгічно-аналітичний матеріал до другої річниці Помаранчевої революції авторка цих рядків, чесно кажучи, сприйняла з опущеними руками. В голові постійно прокручувалася остання пісня «Океану Ельзи» «Веселі, брате, часи настали». Нею все сказано, і чи є що додати? Проте коли говориш про це не з політиками, а з простими людьми — тими, які приклалися до перемоги Майдану, — крига скресає, і з закапелків душі потроху повертається відчуття ейфорії та піднесення. І в голові грає вже інша пісня — «Буде нам з тобою що згадати».

Позиції мера в Київраді серйозно похитнулися. І, можливо, незабаром Леонідові Черновецькому доведеться згадати давно призабуту столичними мерами істину: окрім міського голови (а не монарха), кияни обирають іще й міську раду. Раніше й Олександрові Омельченку, і Черновецькому вдавалося контролювати в «законодавчому» органі столиці більшість депутатів, які слухняно проводили через Київраду вигідні мерові рішення. Однак цього понеділка пiд час зборів фракцій блоків Тимошенко, «Нашої України» та Віталія Кличка було створене опозиційне до Черновецького депутатське об'єднання «Демократичний Київ», до якого ввійшли 63 депутати столичної міськради (представники вищеназваних блоків та позафракційні). Себто більшість, враховуючи, що загалом Київська міська рада налічує 120 народних обранців.

На прес-конференцію з мас-медіа Володя прийшов разом із своїм братом Віталієм, який рік тому залишив великий спорт через травму. На вході у зал київського розважального центру «Арена» акул пера несподівано вразила процедура обшуку — більшість відчули таке на собі вперше. Починали брати-боксери свій діалог з пресою російською мовою, а завершували вже українською — цю переміну преса зустріла аплодисментами. Йшлося не тільки про спорт. Ми дізналися, що батьки ніколи не відвідують їхні бої — така склалася традиція. Що повертатися у бокс Віталій наразі не збирається, хоча й сумує за рингом. А в політиці йому складніше, ніж у спорті, бо тут не все залежить від тебе самого. Що Володимир грає на гітарі, слухає джаз, а йти у політику слідом за старшим не поспішає, бо треба зосереджуватися на чомусь одному.
Але спершу 30-річний володар титулу за версіями IBF та IBO, подякувавши за підтримку вболівальникам на трибунах і біля телевізорів, поділився враженнями про останній двобій з Келвіном Броком, якого Кличко-молодший відправив у нокаут у сьомому раунді.

Зачистка місцини на схилах Мекензієвих гір від вибухонебезпечних предметів фахівцями «Укроборонсервісу» провадилася цілеспрямовано. Піротехніки знали, де прочісувати землю, — за історичними документами, під час оборони Севастополя у 1941—1942 роках саме там пролягав рубіж легендарної артилерійської батареї старшого лейтенанта Івана П'янзіна. Саме на німого свідка тих кровопролитних боїв 65-річної давнини і натрапили за допомогою міношукача професійні піротехнiки.

«У 32-му році, я пам'ятаю, дуже великий був урожай, — згадує 80-річна Марія Балас. — У нас у коморі було два засічки: в одному пшениця, в іншому — жито. І квасоля була, і насiння коноплі, і соняшникове насіння, і гарбузове — все це у мішках. Два погреби картоплі, огірки, капуста, ціла бодня з салом... Це був приблизно листопад — пам'ятаю, що я була у черевичках. Ще без пальтечка, але обгорнута бабуниною великою хусткою. У двір заїхало багато підвід... На першому возі сидів у шкірянці уповноважений з Білої Церкви. У нього був шкіряний картуз, наган при боці. З ним — червоноармієць у шинелі й будьонівці, з гвинтівкою. На другій підводі — люди сільські. Бабуня сказали, що це комнезам — комітет незаможних...».
Марійці було тоді сім років і мешкала вона з бабусею Домахою у селі Мала Вільшанка на Київщині, неподалік Білої Церкви.

Молодий чоловік готувався до своїх оборудок з неабиякою ретельністю та терпінням. 30-річний Микола (доки триває слідство, прізвище міліція не розголошує) розшукував в архівах та бібліотеках укази про нагородження людей, які в радянські часи за ратну працю стали Героями соцпраці, кавалерами ордена Леніна, з газет вирізав матеріали про них та фотографії. Коли досьє наповнювалось фактажем, залишалося єдине — відвідати орденоносця і викрасти нагороду.

Партія регіонів на Луганщині формально ще не почала колотися, однак за відсутності скільки-небудь серйозних політичних опонентів (на кого можна було б перекладати провину за цілком очікувані провали, перш за все в комунальній сфері) невдоволення реальним станом справ, здається, може «сублімуватися» у традиційний для наших країв конфлікт: між обласною владою та міським керівництвом Луганська.

У рамках підтримки ініціативи ООН щодо проведення в різних країнах Всесвітнього дня якості, Рада експертів Асамблеї ділових кіл у рамках Міжнародної програми «Лідери 21-го століття» визначила лауреатів рейтинг-проекту ефективних управлінських рішень «Топ-менеджер України». Серед відзначених у номінації — топ-менеджер банківської справи, голова Правління ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України» Віктор Капустін.

«Останнім молодогвардійцем» символічно називає себе колишній керівник українського підпілля на Донбасі у роки Другої світової війни Євген Стахів. Сьогодні він проживає у США, де тривалий час очолював Українську головну визвольну раду за кордоном. 88-річний діяч майже щороку буває в Україні, зустрічається з молоддю і відомими політиками.
Найулюбленіша тема пана Євгена — це зміна світогляду націоналістів під час ІІ Світової війни, коли похідні групи ОУН прийшли на Схід і поспілкувалися з нащадками запорожців, для яких демократизм і толерантність є такими ж природніми, як захист рідного краю від нападників. Тоді, в 1943 році, під впливом «філософії східняків» ОУН змінила програму з тоталітарної на демократичну. Україна справді об'єдналася. Як блискавка, спинним мозком народу черкнула істина: національна Україна поважає усі людські права й свободи і забезпечує вільний розвиток представникам усіх народів і віросповідань, які шанують її як Батьківщину.

Слово «Січ» здавна є візитною карткою Нікопольського краю. Навіть після того, як рукотворне Каховське море-водосховище безжалісно затопило останні матеріальні ознаки колишньої козацької вольниці, пам'ять про славну минувшину тут зберігали завжди.
І коли в 1993—1995 роках спільними зусиллями колективних агропідприємств району та інших організацій у селищі Затока, що в Білгород-Дністровському районі на Одещині, збудували міжколгоспну базу відпочинку, щодо її назви не сперечалися. Звісно ж, «Січ». А розташування цієї «Січі» на березі Чорного моря і взагалі наштовхувало на паралелі поетичні — у тому розумінні, що слава козацька сягнула навіть туди. Про те, що через деякий час доведеться зіштовхнутися iз суворою прозою життя, тоді, звісно, ніхто не думав. Навпаки, сам факт будівництва такої бази в Затоці сприймався патетично — як не як селяни Нікопольщини отримали гарантоване місце відпочинку на Чорноморському узбережжі.
Усього тоді було зведено вісім двоповерхових житлових будинків, що могли вмістити водночас 150 відпочивальникiв. Цi будинки облаштованi центральним водозабезпеченням, електропостачанням, каналізацією. Загальна вартість об'єкта становила близько три мільйони гривень.