Битва за «Січ» на... Чорному морі

21.11.2006

      Слово «Січ» здавна є візитною карткою Нікопольського краю. Навіть після того, як рукотворне Каховське море-водосховище безжалісно затопило останні матеріальні ознаки колишньої козацької вольниці, пам'ять про славну  минувшину тут зберігали завжди.

      І коли в 1993—1995 роках спільними зусиллями колективних агропідприємств району та інших організацій у селищі Затока, що в Білгород-Дністровському районі на Одещині, збудували міжколгоспну базу відпочинку, щодо її назви не сперечалися. Звісно ж, «Січ». А розташування цієї «Січі» на березі Чорного моря і взагалі наштовхувало на паралелі поетичні — у тому розумінні, що слава козацька сягнула навіть туди. Про те, що через деякий час доведеться зіштовхнутися iз суворою прозою життя, тоді, звісно, ніхто не думав. Навпаки, сам факт будівництва такої бази в Затоці сприймався патетично — як не як селяни Нікопольщини отримали гарантоване місце відпочинку на Чорноморському узбережжі.

      Усього тоді було зведено вісім двоповерхових житлових будинків, що могли вмістити водночас 150 відпочивальникiв. Цi будинки облаштованi центральним водозабезпеченням, електропостачанням, каналізацією. Загальна вартість об'єкта становила близько три мільйони гривень.

 

Туман яром, туман долиною?

      Тепер же на Нікопольщині саме з приводу цієї «Січі» на Чорному морі зчинився неабиякий переполох. Адже з'ясувалося, що базу відпочинку банально продали приватній особі. Нікопольська районна рада народних депутатів звертається до Білгород-Дністровської міжрайонної прокуратури з вимогою перевірити правомірність такої дії й порушити за цим фактом кримінальну справу. Проте встановлювали істину співробітники служби боротьби з економічними злочинами місцевого райвідділу міліції. Саме там і було прийнято постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. В ній, зокрема, зазначається, що базу відпочинку, яка належить АПК «Нікопольський», у 1998 році взяв в оренду терміном на три роки її ж директор — приватний підприємець Анатолій Баудер. Пізніше цю угоду подовжили до 2014-го. А невдовзі Баудер запропонував керівництву АПК базу викупити. Необхідність такого кроку він мотивував тим, що у 1997-у році взяв «Січ» в оренду в занедбаному стані. Отож довелося вкласти в розвиток бази чимало власних коштів. До того ж, як запевняв Баудер, районна влада Нікопольщини та керівництво АПК, попри неодноразові його звернення, людей на відпочинок практично не направляли. Тому останніми роками тут відпочивали приїжджі з західних областей України та Білорусі. А наприкінці осені 2003 року Анатолієві Яковичу повідомили телефоном, що на засіданні ради АПК «Нікопольський» прийнято рішення про продаж бази відпочинку саме йому.

      Тоді ж на Одещину наче прибула й експерт Нікопольського міського бюро технічної інвентаризації М. Чумаченко, яка оцінила залишкову вартість нерухомого майна «Січі» у 146 тисяч 360 гривень. Баудер запевнив правоохоронцiв, що вніс ці гроші готівкою до каси АПК «Нікопольський». Отож блюстителі закону з Білгород-Дністровського жодних ознак кримінальних діянь не побачили.

      Патріотично ж налаштовані мешканці Нікопольщини в такому сюжеті побачили щонайменше щось із серії «напустити туману в очі». Бо вже перші спроби розібратися у перипетіях нашумілої оборудки виявили інші факти, ніж ті, що подають блюстителі закону. У своїй скарзі на вищезгадану постанову про відмову в порушенні кримінальної справи голова депутатської фракції Блоку Юлії Тимошенко в Нікопольській райраді Петро Грищенко звертає увагу на ряд обставин, що не відповідають дійсності. Так, вартість бази відпочинку на час її продажу становила близько 12 мільйонів гривень без урахування білизни, меблів, телевізорів, землі та іншого добра, що зникло невідомо куди. Ця цифра базується на тому, що, згідно iз законодавством, у зв'язку з інфляційними процесами проводилася переоцінка житлового фонду.

      До того ж  в АПК «Нікопольський», районному управлінні сільського господарства та продовольства всі діючі та архівні документи, що стосувалися продажу «Січі», безслідно зникли (Грищенко доводить, що їх знищили навмисно).

Чим далі у ліс, тим більше дров

      Варто зазначити, що законність продажу бази відпочинку підтвердив і Білгород-Дністровський районний суд. З позовною заявою туди звернувся сам Баудер, бо органи реєстрації прав власності відмовлялися визнавати саме його права на «Січ». Що цікаво — з дивовижною легкістю генеральний директор АПК «Нікопольський» В. Білоус оперативно підписав письмову заяву з проханням розглянути цю цивільну справу без представника відповідача. Сам же текст судової постанови викликає низку запитань. Так, у ній вказано, що Баудер сплатив за базу всього-на-всього 14660 гривень. При цьому суд навіть не спромігся витребувати для підтвердження документ про надходження цього платежу до бюджету, згідно з умовами договору купівлі-продажу. Не дивує й інше. Договір купівлі-продажу укладено 21 січня 2004 року, а судове рішення відбулося вже 29 — себто через тиждень. Такий поспіх не може не викликати підозри. Не менше вражає, що й вищезгадана експерт Нікопольського МБТІ М. Чумаченко, як сама зізналася, до Затоки не виїздила, а зробила оцінку вартості «Січі» на Чорному морі тільки на підставі технічних паспортів, наданих Баудером.

      Але й надалі в цьому «лісі» «дров» усе більшає. У вищезгаданих матеріалах Білгород-Дністровського суду база відпочинку значиться як об'єкт незавершеного будівництва, а не діюча, всупереч акту експертизи Нікопольського МБТІ від 10 грудня 2003 року (договір купівлі-продажу підписано 20 січня 2004-го).

      І, нарешті, найважливіше — за будь-яких обставин «Січ» відчужувати не могли. Бо постановою Кабінету Міністрів України № 177 від 28 лютого 2001 року затверджено перелік майна соціальної інфраструктури, що підлягає безоплатній передачі у власність органів самоуправління. Відповідні зміни згодом було внесено і до Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Тут і взагалі про все йдеться цілком конкретно: «Об'єкти соціальної сфери, житлового фонду, в тому числі незавершеного будівництва, а також внутрішньогосподарські меліоративні системи підприємств, що не підлягали паюванню в процесі реорганізації підприємств та передані на баланс підприємств-правонаступників, підлягають передачі в комунальну власність у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України».

      Отож ідеться про власність територіальної громади Нікопольщини, яку дружно «відтяпали» за участю прокуратури, міліції та суду Білгород-Дністровського.  

      До того ж, і ряд керівників господарств Нікопольського району тепер заявляють, що рішення ради АПК «Нікопольський» про продаж «Січі» на Чорному морі не підписували, і зробив це за них хтось інший. Найцікавіше ж, «кінці» вищеназваних 146 360 гривень ніхто донині знайти не може. Однак ані прокуратура, ані міліція, вже Нікопольщини, підстав для притягнення до відповідальності посадових осіб АПК «Нікопольський» теж не вбачають. Справді, виходить зачароване коло. А, з іншого боку, доводиться вести мову про заподіяну нікопольській районній громаді матеріальну шкоду в особливо великих розмірах. Та поки що її повноважні представники вмотивованої відповіді на свої звернення до найрізноманітніших інстанцій не знаходять.

  • Ви, «тьотю», мабуть, з–під морозу

    Лідери Федерації профспілок України, заступники голови ФПУ Сергій Костін та Сергій Українець заявили на прес–конференції про спробу рейдерського захоплення профспілкового майна, і, на жаль, за їхніми словами, виконавцем замовлення є голова ФДМ Валентина Семенюк, котра неодноразово виступала у пресі, в прямих ефірах телебачення, на сайті фонду зi звинуваченнями, нібито ФПУ незаконно володіє державною власністю і розпродує її.
    Зокрема, в ефірі радіо «Свобода» соціалістична пані Семенюк пообіцяла, що наступного року від приватизації майна профспілок до бюджету надійдуть «сотні мільярдів гривень із кількома нулями!!!», які профспілки отримали після розпаду СРСР. Під час трансляції шановна Валентина Семенюк сказала, що володіє інформацією про перелік об’єктів, які були передані профспілкам у 1990 році. За її словами, вітчизняні профспілки нині не хочуть проводити інвентаризацію і «світити», куди поділося це майно. «Вони (керівники ФПУ) не з’являються на засіданні робочої групи з цього питання, котра працює у ФДМ. Незважаючи на те, що це треба виконати відповідно до Закону України «Про мораторій на відлучення, яке перебуває у володінні ФПУ» та відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів. І я вимушена їхати до Москви, аби отримати акт передачі майна. Після цього ми оприлюднимо імена і державні об’єкти, які були виведені з–під державного контролю. Федерація користується майном, яке протягом багатьох років утворювалося за рахунок коштів держави, підприємств і трудящих. Проте вона допустила відчуження багатьох об’єктів, і необхідно визначити, чи мала вона право на ці дії. Тим більше, у багатьох випадках це призвело до того, що нові власники оздоровчих та профілактичних закладів позбавили наших громадян можливості отримати путівки за реальними цінами, які б вони могли собі дозволити», – констатувала голова фонду. >>

  • Життєва необхідність як право на сміттєвий протест

    Катастрофічна нестача сміттєзвалищ на Київщині — питання давно відоме і болюче. Більшість із них у плачевному стані, відтак куди вивозити сміття, доводиться вирішувати фірмам, інколи шляхом порушення екологічного законодавства, на власний розсуд. А що коли власники сміттєзвалища відмовляються давати дозвіл на вивантаження сміття у яму навіть за гроші, посилаючись на те, що вона вже не придатна для використання? Куди в такий момент діваються відходи? В подібних випадках вони, зазвичай, осідають десь у найближчій лісовій зоні. >>

  • Аульський плацдарм

    Із території селища Аули панорама постає мальовнича - потопає в зелені узбережжя обширної водойми, на протилежному боці якої видніються обриси промислового Дніпродзержинська. Так і проситься пейзаж на пензель художника. Сама ж назва населеного пункту сягає ще ХVІІ століття. Очевидно, першими мешканцями Аулів стали татари. >>

  • Бульдозерна приватизація

    Території доведених до банкрутств оздоровниць Одеси стали «золотим дном» для директорів оздоровниць, місцевих можновладців та наближених до них бізнес-структур. Саме у такий спосіб — не робити планових ремонтів, довести старі будівлі до саморуйнування — почали сім років тому «освоювати» санаторій «Дружба» в Аркадії тодішні керівники відділення «Укрпрофоздоровниці», адміністрація санаторіїв та майбутні власники 9-гектарної приморської території. Так само сталося і з пансіонатом «Мирний», санаторієм «Здоров'я», іншими. Така ж сумна доля може спіткати і протитуберкульозну оздоровницю «Зелена гірка». >>

  • Невже комусь Чорнобиля мало?

    Чорнобильська трагедія сталася через вибух i пожежу на четвертому енергоблоці атомної станції. Здавалося б, події квітня 1986 року мали навчити уважному ставленню до питань пожежної безпеки на атомних станціях. Та, схоже, в декого бажання погратися з вогнем вони не відбили. >>

  • Управлiнський бульдозер

    Торговельна група «Таргет» звернулася до Верховної Ради з проханням відправити у відставку міського голову Харкова Михайла Добкіна. А заодно погрожує розпочати збір підписів за проведення референдуму про перевибори мера і подати позов до суду одразу на п'ятьох чиновників міськвиконкому. На думку підприємців, нова харківська влада, встановлюючи свої порядки у торговому та будівельному бізнесі, переступила межу дозволеного. А відтак мусить відповісти за влаштоване у місті безчинство. >>