Про Бріттані Мерфі більшість українських кіноглядачів дізналася після виходу на екрани доволі примітивної молодіжної комедії «Молодята». Так вона у нас і залишалася переважно зіркою однієї ролі, принаймні до появи у «Місті гріхів» (до слова, зараз Брітт знімається у продовженні цього фільму). Навіть прикро за дівчину, бо насправді Бріттані — досить талановита актриса. Що й довела, чудово зігравши ролі у «серйозних» стрічках на кшталт «Автомобільні прогулянки із хлопцями» (2003) та «Мертва дівчина» (2006). Чарівній «лялечці» Мерфі випадало перевтілюватися і в пацієнток психологічних клінік, і в самотніх матерів, і в п’яниць, але чомусь із ними вона асоціюється найменше. Як і з «жінкою бальзаківського віку», адже більше ніж на 20 без макіяжу актриса не виглядає. Хоча «юній дівчинці» Бріттані, між іншим, завтра виповнюється саме 30 років — як героїні роману Оноре Бальзака, котра, власне, й дала назву визначенню «бальзаківський вік».

Прозовий дебют поета Павла Вольвача здобувся на широкий розголос ще до видання окремою книгою — у журнальному варіанті, коли побачив світ у «Кур’єрі Кривбасу». А після виходу в 2004–му окремою книгою став, як модно говорити, культовим.

Про Вінні–Пуха радянські дітлахи довідалися із книжки Бориса Заходера (а потім із популярного мультика з голосом Євгена Леонова) — такого собі вільного перекладу історій Мілна. Перша українська книжка про ведмедика Вінні–Пуха з’явилася 1963 року в перекладі Леоніда Солонька (видавництво «Веселка»). Через 40 років осучаснений варіант Солонькового тексту видав Іван Малкович.

Учасники акції «Не будь байдужим» вирішили освоїти клуби, мовляв, набридло нам, що молодь гоцає під все, окрім українського продукту. Троє провідних ді–джеїв України — Архітектор із гурту «Тартак», Валік («Бум– бокс») і Тонік (ТНМК) першу україномовну дискотеку відіграли у київському клубі «Бінго», а попереду вечірки в Донецьку, Одесі, Харкові.

Колись, ще на початку 90–х, студент ВДІКу Мгер Мкртчян придумав романтичну історію про кохання і оформив її у вигляді своєї курсової роботи. А через п’ятнадцять років, уже працюючи над комедією «Троє та Сніжинка», знайшов ті записи і був вражений, настільки в унісон звучать ці два сюжети. Ні, події та герої там, звісно, різні, але за настроєм, енергетикою, романтичною сентиментальністю ці дві історії дуже схожі.

Наприкінці жовтня Новоайдарський райсуд розглянув справу зі звинувачення 33-річного луганчанина Володимира Д. у спробі контрабанди валютних коштів у великих розмірах. Точніше, навіть у рекордних. Коли 15 серпня минулого року валютного контрабандиста затримали на російському кордоні, в тайнику його машини оперативники облуправління СБУ знайшли 1 млн. 940 тисяч доларів США і 7 млн.216 тис. російських рублів! Такої «здобичі» правоохоронці регіону ще не впольовували.

Днями кореспонденту «УМ» про це повідомив Михайло Олександрович, дідусь Юлії Бондаренко. Однак інцидент не вичерпано, бо у Шевченківському райвідділі міліції Запоріжжя начальник карного розшуку Андрій Ванденко знову підтвердив: «Кримінальну справу порушено. За фактом. З підозрюваним Горбачовим була проведена бесіда і його відпустили».

Повідомлення, що надійшло кілька днів тому до чергової частини Пісочинського райвідділу міліції Харківської області, НП не віщувало. Мешканець селища Райоленівка скаржився, що якісь «бічугани» вкрали його металеві баки й ховаються у будинку неподалік. Здавалося, що для того, щоб вгамувати «металістів», достатньо кількох співробітників карного розшуку та дільничних інспекторів. Але усе виявилося інакше.

Багато сіл довелося побачити за свою журналістську кар’єру, але такого глухого села на Закарпатті я ще не видів. Як відомо, найзахідніша область України має найкращі демографічні показники в дер­жаві. Тут рівень народжуваності досі перевищує рівень смертності. Кількість розлучень удвічі менша за загальноукраїнську. Але й у цьому благодатному краю є села, які вимирають. І картини цього безповоротного згасання потрясають не менше, ніж у Поліссі чи на Донбасі.

Українська історія останніми роками впевнено виходить на державний і навіть міждержавний рівень. Уперше темою особливої уваги керівництва країни стали страшні й величні віхи на шляху до свободи — Батурин, Крути, Голодомор, Великий терор, УПА, рух за права людини українських дисидентів. Нарешті, національною заповідною територією стали Биківнянські могили. Почав діяти Український інститут національної пам’яті. Постало питання загальнодержавного реєстру імен загиблих від Голодомору 1932—33 років. Починає вимальовуватися гідний пам’ятник жертвам геноциду. Уперше на державному рівні вшановано вояків Української Повстанської армії, а головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу посмертно присвоєно звання Героя України. Українці давно прагли цього, боролися за це і гинули, поодинці й організаційними чи місцевими спільнотами намагалися докричатися до світу й нагадати йому правду про свій народ. І час прийшов! Обраний народом Президент вольовим зусиллям вивів національну пам’ять на найвищий щабель державних цінностей.