Зустріти Новий рік та відсвяткувати Різдвяні свята десь далеко від дому, наприклад, у горах, — мрія чи не кожного другого жителя планети. І не дивно, адже ліпшої романтики, ніж гори, сніг та новорічна казка, годі й шукати. Проте можливість здійснити свою мрію мають далеко не всі. По–перше — дорого, а по–друге — можна не встигнуть забронювати місце, адже деякі розумники замовляють номери у пансіонатах, готелях, котеджах та купують закордонні тури ще влітку.

Колись один філософ сказав, що очікування смерті страшніше за саму смерть. У «клінічному» випадку з нинішнім київським «Динамо», схоже, все з точністю до навпаки — очікування матчу Ліги чемпіонів за участю чемпіонів України значно приємніше, ніж сама гра. Бо не може серце справжнього вболівальника не жити надією на диво, яке, так хочеться вірити, створить улюблена команда. Проте, як свідчить практика цієї осені, десь хвилин за 20—30 після стартового свистка настає неминуче розчарування.

Селін Діон — найуспішніша у світі співачка. За підрахунками експертів, протягом своєї музичної кар’єри диски Селін розійшлися накладом понад 200 мільйонів екземплярів, а це — найвищий показник серед жінок–виконавиць. З такої нагоди голосистій канадці вручили в Монако так звану «Легендарну нагороду» (Legendary Award) — найпрестижнішу з усіх премій World Music Award. Адже дають її за підсумками всіх можливих здобутків, а не лише однієї вдалої пісні чи альбому.

Вчені схрестили комара, міль і жінку. Якщо ця тварюка не знайде шубу, вона постійно дзижчатиме над вухом.

Як наша мова поєднує нас із далекими предками і дозволяє зберігати інакшість у глобалізованому світі? Чому двомовність може призвести до психічних розладів і роздвоєння особистості? На ці питання ще в XIX ст. давав відповідь український вчений Олександр Потебня.

Провал на вересневому чемпіонаті світу у Штутгарті, де українська чоловіча команда зі спортивної гімнастики вперше в історії не здобула олімпійської ліцензії, досі викликає неприємні спогади в учасників турніру. Удвічі болючіше переживати такі невдачі лідерам збірної. Ось і олімпійський чемпіон Валерій Гончаров, хоча й розуміє, що судді були до нього надто прискіпливими, визнає: «Нині суперники навчилися виконувати елементи, на які три роки тому в моєму виконанні дивилися з відкритим ротом». Зрештою, на недавньому етапі Кубка світу в тому ж Штутгарті Валерій у вправах на поперечині був третій, що засвідчило: порох у порохівницях ще є.

Люди самі не знають, чого хочуть. З одного боку всі погоджуються, що авторів потрібно багато і різних. І водночас кажуть, як це погано, коли молодий автор починає «педалювати» (себто забагато писати). За шість років Таня Малярчук написала чотири не надто товсті книжки. Якщо ж відверто, то й зовсім не товсті. «Хіба це багато? — дивується дівчина. — Невже краще було б, якби, поки я писатиму кожну наступну книжку, моє ім’я встигали забути?».
Таню помітили відразу. Першу ж її книжку «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи» Павло Загребельний висунув на здобуття Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Дякувати Богові, в черзі на цю премію роками стоять автори значно поважнішого віку. Та, здається, Тані Малярчук живеться і пишеться добре і без цієї почесної відзнаки.
Останнім часом письменницю доволі часто запрошують виступати за кордон. Вона залюбки мандрує, знайомиться із західноєвропейськими колегами, просто собі живе і жодним чином не переймається, що пише про неї преса. Точніше й правдивіше було б сказати, що письменниця переймається цим аж так, що вирішила не читати власне інтерв’ю чи рецензії на свої книжки. Останні (часом навіть позитивні) її іноді так засмучували, що Тетянин чоловік, письменник і журналіст Олег Криштопа, демонстративно шматував ті рецензії і викидав їх у смітник.
Як письменниця Таня Малярчук має унікальний хист дивитися на себе, як на чужу людину, і цілком перевтілюватися в образи сторонніх людей. Можливо, тому її проза, навіть маючи цілком автобіографічний грунт, сприймається казково й очуднено. Таня здатна по клаптях зшити саму себе з найрізноманітніших людей, тварин, природних явищ і населених пунктів.
До речі, щодо населених пунктів. Минулого тижня Таня повернулася з двотижневого європейського туру містами німецькомовного простору (Німеччина, Швейцарія, Австрія). Перед тим як вмонтувати мандрівні враження у художній текст, письменниця погодилася трохи розповісти про них читачам «УМ». Наш кореспондент вирішив не обмежуватись лише Таниною мандрівкою, а й просто поговорити. Бо розмовляючи з цією дівчиною, розумієш, що досвід і життєва мудрість — то не лише прерогатива сивочолих старців.