Перед довгими вихідними, з яких країна виходить цього тижня, письменник Василь Шкляр приготував своїм прихильникам і друзям подарунок — творчий вечір iз нагоди власного 60–річчя, яке він відсвяткував 10 червня. Зустріч відбулася 23 червня у столичному Будинку художників й деякою мірою носила характер заключної у всеукраїнському турі письменника з нагоди презентації проекту «Чорний ворон» (це і книга, й запланована екранізація, й обговорення неврученої державної Шевченківської премії). Проте в Києві ці теми не були домінуючими — аудиторію більше цікавили традиційні для українців екзистенційні питання: про те, чому в нас так мало лідерів, готових пожертвувати собою, чи про комплекс меншовартості... Можливо, це було пов’язано з тим, що в залі зібралися люди здебільшого середнього й старшого покоління, й фактично була відсутня молодь, яка традиційно складала потужне ядро на зустрічах зі Шклярем й провокувала динамічнішу дискусію. Що ж, літні канікули зробили свою справу, й творчий вечір письменника перетворився на тиху, майже домашню, вечірку для старих друзів.

Коли у 2006 році на великі екрани нашої країни вийшов мультфільм «Тачки», глядацька аудиторія вибухнула. Ефект бомби тоді справив український дубляж, уперше використаний у прокаті комерційного кіно. І лаври студії Pixar, що створила яскраву машинну анімацію, трохи померкли на тлі слави героїв української озвучки: автора перекладу — Олекси Негребецького, режисера дубляжу — Костянтина Лінартовича та акторів Остапа Ступки, Ольги Сумської, Євгена Шаха. Перший млинець був настільки вдалим, що україномовний дубляж надовго зайняв позиції лідера в наших кінотеатрах.

Той факт, що в український прокат вийшов фільм Терренса Маліка, як палиця з двома кінцями: радує і засмучує водночас. Приємно, що на наших екранах з’явився останній фільм режисера, який давно застовбив собі місце у списку найкращих кінематографістів світу: тепер про суперечливе «Дерево життя» (The Tree of Life), що отримало на цьогорічному Каннському кінофестивалі не лише «Золоту пальмову гілку», а й багато критики, ми можемо скласти власну думку. Засмучує, що більшість глядачів, які підуть на «модну картину», будуть розчаровані: дивитися непідготовленим останню роботу Маліка все одно, що привселюдно читати Хайдеггера, філософією якого захоплюється режисер. Його роздуми про еволюцію людини й світу закодовані у важкий для сприйняття кіноматеріал. Ускладнює «прочитання» цього фільму ще й те, що режисер — відомий відлюдник: він не дає інтерв’ю, не фігурує у медіа жодним чином, крім випадків, пов’язаних із його творчістю, й навіть не дозволяє компаніям, iз якими співпрацює, використовувати своє зображення. Тобто глядач не отримає жодного потрактування автором його роботи.

Юрій Іллєнко називав її найрозсудливішою сестрою з великої родини Миколайчуків (десятеро дітей) і головою сімейної найнещаднішої Іванової художньої ради. Важко, чесно кажучи, повірити у цей опис «залізної леді», коли зустрічаєшся із Фрозиною Василівною: незважаючи на вік й важке сільське життя, вона відкрита, може посміятися із себе, легка й неймовірно активна. Ось уже десять років — від святкування 60–ліття й до святкування 70–ліття Івана — Фрозина є душею й символом Музею–садиби Івана Миколайчука у його рідному селі Чортория. «Іван усе приносив валізи фотографій і віддавав мені, казав — у музей. Я навіть не думала, що таке може бути. А коли у 1991 році сказали про відкриття музею, я відразу кинулася до його речей», — пригадує вона початок своєї роботи на цьому посту.

Невеличку дерев’яну хату на широкому обійсті від інших подібних хат у селі відрізняє кількість відвідувачів та речей усередині (про особливу ауру — говорити зайве). Усі стіни завішані фотографіями й портретами — Івана, сім’ї, друзів, а також іконами, хрестами, предметами домашнього вжитку. Кожна річ тут автентична, особливо зворушує стара дерев’яна колиска, в якій один малий Миколайчук заміняв іншого.

Розповідаючи про якийсь момент із життя легендарного брата, Фрозина Василівна швиденько віднаходить відповідну наочність: наприклад, коли йдеться про його навчання, то показує альбом, зроблений вчителькою Івана із села Вашківці: «Вона принесла його на 60–ліття. Сказала, що це Іванів слід на землі. За той час, коли Іван знімався, вона все слідкувала за ним — де писали в газетах чи журналах — і підшивала у цей альбом». Іванова сестра пильнує, щоб усі предмети повернулися на свої місця. У ній дивовижним чином поєдналися такі різні епохи, що помінялися на цій землі: вона їх увібрала, і, якщо копнути глибше, видасть якийсь артефакт — про румунів, що карали за українську мову, про те, що Іван перевернувся б у труні, якби знав, що у селі діє церква Московського патріархату, про те, що вдячна радянській владі, яка навчила читати й писати по–українськи.

На ювілей до Івана Миколайчука приїхало багато його друзів, колег та шанувальників: шевченківські лауреати — Сергій Якутович, Аркадій Мікульський, Михайло Ткачук, дружина покійного Леоніда Осики — Світлана Князєва у вишитій сорочці, подарованій Іваном, Іван Драч, Федір Стригун, Михайло Голубович, Юрій Гармаш, Роман Балаян, з якими він знімав та знімався, Львівський театр імені Марії Заньковецької — з веселою барвистою виставою «Небилиці про Івана»...

Ми на досконалому пляжі щойно відкритого п’ятизіркового готелю Maxx Royal: ніжний пісок під ногами, зручні лежаки, затишні шатра, в яких можна заховатися від сонця. Звертаюся до хлопця, що роздає рушники, з простим запитанням англійською (готель же класу de luxe), проте, крім обов’язкового towel (рушник), сказати щось на інтернаціональній мові він не може. «Це готель, розрахований здебільшого на відпочивальників iз СНД», — пояснює нам пізніше місцевий гід i додає, що наразі це найкращий готельний комплекс у даному районі. Турецькі туроператори й готельєри, схоже, не шкодують грошей та натхнення в очікуванні прибутків від нашого туриста.

З початку цієї весни практично немає тижня, щоб в інформаційному просторі України не з’явився Василь Шкляр. Хоча причиною цієї перманентної присутності в новинах є не стільки сам письменник, як його герой — отаман Чорний Ворон. Сьогодні ж ми говоримо безпосередньо про Василя Миколайовича.

Пригадую, як ще кілька років тому в інтерв’ю «УМ» білоруси з «Ляпіса» Сергій Міхалок та Павло Булатников заявляли про свою аполітичність і неможливість конфлікту між ними та бацькою. Проте часи міняються. Розширивши пісенний лексикон за рахунок простих сентенцій типу «Білорусь» i «свобода», група, що раніше не турбувала рідну владу своїми «Когда яблони цветут», відразу потрапила у неофіційний «чорний список». «Чорна мітка» в кар’єрі музикантів проявилася навесні, коли в Мінську, Могильові й Гомелі організатори без зрозумілих пояснень відмінили раніше заплановані концерти. Оскільки Білорусь випала з концертного туру «Ляпісів» на підтримку їхнього останнього альбому «Веселые картинки», їхні фани їздять за музикантами країнами ближнього зарубіжжя. Так було на концерті у Чернігові цієї неділі: офіційний сайт гурту заздалегідь повідомляв про можливість транспортувати меломанів із Мінська та Гомеля до України.

Переповнений зал столичного кінотеатру «Кінопалац», щільний ряд телекамер перед першим рядом, все знайомі обличчя журналістів та кінознавців (серед них — Володимир Войтенко, Лариса Брюховецька, Андрій Халпахчі, Ірина Гордійчук), лист–вітання від міністра культури Франції Фредеріка Міттерана, який зачитала радник із питань культури та співробітництва посольства Франції Анн Дюрюфле, — так у середу ввечері в Києві зустрічали лауреатку 64–го Каннського кінофестивалю Марину Вроду. Впоравшись із бюрократичними питаннями (у Франції режисерка загубила паспорт), Марина після повернення в Україну відразу дала прес–конференцію — як люфт у її власному кросі по міжнародних кінофестивалях, оскільки вже 4–го червня вона має бути в Сочі, де представляє свою короткометражку у конкурсній програмі «Кінотавра».

«Від Чорториї й до Чернівців будуть прокладені столи. Це була мрія Івана. Він бачив, як у суботу й неділю люди, йдучи з базару в районному центрі, поспішали додому, бо були голодні. І він казав: от прокласти б столи по дорозі, щоб людина могла випити й поїсти, й піти далі», — Марічка Миколайчук, вдова найзнаменитішого Івана в українському кінематографі, озвучує один із моментів святкування 70–річчя режисера та актора.