Що таке «жіноча література» — нібито загальновідомо: нескінченне клонування казки про Попелюшку. На доказ того, що цей регресивний жанр є глухим літературним кутом, чоловікилітерати одразу дістають із рукава зашмульганоневідпорний козир: Донцова. А весь розмай проблематики зводять до демоверсії:
Учора Конституційний Суд оприлюднив свої рішення одразу з двох резонансних питань.
По–перше, згідно з вердиктом КС, коаліцію у Верховній Раді можуть формувати винятково фракції. Ідеться про подання 105 депутатів, які просили Суд витлумачити статус демократичної коаліції після заяв про вихід із її лав депутатів Бута й Рибакова. Тепер, коли коаліція БЮТ і «НУНС» розвалилася, вердикт Конституційного Суду вже не є аж таким актуальним. Але хай там як, а, за висновком КС, статтю 83 Основного закону слід розуміти так, що коаліція існує, якщо її утворили фракції, «кількість депутатів у яких становить більшість від конституційного складу ВР».
Борис Михайлов — фотограф, і він народився у Харкові. Точніше про Боба і не скажеш. Бо, попри свою інженерну освіту і нинішнє проживання в Берліні й Москві, життя Михайлова — це фотографія, а життя його фотографій — це Харків. Саме в цьому місті, що має свою поважну історію фотографії, Боб починав фотографувати, у ньому 70–річний фотограф і сьогодні шукає сюжети для своїх робіт.
Колишній харків’янин Борис Михайлов став особливо популярним після фотосерії «Історія хвороби» (1997—1998), герої якої — харківські безпритульні. Про неї говорили різне: що це ілюстрації до підручників із венерології та хірургії, що це доповнення до книжок Олеся Ульяненка, що це іронія з присмаком трагедії... Але об’єктиву Михайлова належить набагато більше фотографій, навіть, швидше, книжок, бо саме ними фотограф вимірює свою творчість. У його «Незакінченій дисертації» (2000), яку називають серед десяти найкращих книжок світу, відшукаєте багато простих, тривіальних знімків, їх і порівнювати не доводиться з тими світлинами, які дозволяє робити сучасна техніка! Але щось у них є таке забуте, щемке, втрачене... Недарма кажуть, що Борису Михайлову вдалося самотужки створити цілий період в історії фотографії. Премія «Хазельблад» 2000 року — «нобелівка» для фотографів — лише підтвердила: у Боба немає конкурентів. А участь Михайлова в минулорічному Венеціанському бієнале, де були представлені сучасні фото автора, зроблені в Харкові та Шаргороді, довела: Боб — український митець.
Статус першої гривні надали швейцарські фінансисти. Це рішення вони ухвалили на щорічному засіданні комісії з естетики Міжнародного Фінансового Банку (IFB). Щоб дійти до таких висновків, експертам довелось проаналізувати 50 найпопулярніших валют світу. До того ж не тільки «приваблива зовнішність» купюр, платoспроможність та банківське забезпечення впливали на рішення комісії. Під час дослідження особливу увагу звертали на історичне значення зображених на банкноті людей чи архітектурних будівель.
Останнім часом про Внутрішні війська пишуть усі, в кого є потреба в збереженні власного реноме, аби, бодай Боже, не забули, що є такий автор, що, в кращому випадку, претендує на коректність своїх думок, а в гіршому — оприлюднює такий собі «мікс» власних міркувань, чуток, пліток, розраховуючи на те, що читач усе «з’їсть». При цьому здається, що деякі автори в силовому варіанті подій зацікавлені більше, ніж ті, кому вони приписують ці думки. І така ситуація є цілком зрозумілою, адже буде про що писати і за що отримувати гонорари. Принаймні такі думки формуються в людини, яка розуміє, про що йдеться.
Якщо обов’язок посадової служби чи вітри мандрів заносять когось в Осмолоду — найвіддаленіше гірське село Рожнятівщини, то друзі й знайомі зазвичай просять привезти від тамтешнього зайця хоча б один пшеничний буханець. Слава випеченого на дровах осмолодського хліба ручної роботи сягнула не тільки Івано–Франківська, мешканці якого в ажіотажі мало не зім’яли «легковик», що привіз на місцевий базар сонячні хлібини за сотню кілометрів від місця їхнього випікання. Коли на постій до пані Лесі попросилися польські туристи, то не на запропоновані господинею шинку й ковбаси накинулися зголоднілі підкорювачі вершин — за обидві щоки наминали свіжоспечений хліб. Окрім захопленого «бардзо смачно», закордонні гості стверджували, що нічого подібного в житті не їли. Годі порівнювати з тим, що продають у їхніх маркетах, і з тим, що продають у наших. Проте, не хлібом єдиним, навіть таким розхваленим, дивує подорожніх горянка Леся Шутка.
Круїз — це завжди свято. А якщо ваш корабель, відшвартувавшись від пристані Луксора, розсікає води легендарного Нілу, то навіть піни шампанського не потрібно, аби сп’яніти. Ось що означає — плисти в історію. Від захвату думки переганяють одна одну. Це той самий Ніл, — думаєш, — про який ще в підручнику для п’ятого класу читав: живильна артерія стародавнього Єгипту, «мати всього сущого». Найдовша річка у світі, до речі. Яка, крім того, тече «знизу вгору», і вздовж якої тільки й можливе життя в цій африканській країні, котру «підпирає» пустеля. Що вже казати про інші асоціативні картинки: персонажі Агати Крісті, які подорожували Нілом, накручуючи спіраль детективного сюжету; зубаті крокодили, що чатують на довірливого туриста... Усе це якось відразу вривається у твою реальність, і ти розумієш, що відступати нікуди. З усіх боків — вода...
— Ох і прославили наше село! На всю Україну, — бідкалися законослухняні мешканці Поворська, коли всі засоби масової інформації нещодавно повідомили новину про «подвиг» трьох місцевих підлітків, які примудрилися розколупати авіаційну бомбу. Хлопці, зрозуміло, знайшли її на військовому полігоні. Пішли в ліс по гриби, а забрели на територію Повурського полігону, де після навчань залишилися бомби, що не вибухнули. Їх ще просто не встигли знешкодити. І хоч небезпечна знахідка, як годиться, була обгороджена, і табличка застерігала: «Обережно, не чіпати! Боєприпас, що не вибухнув», але чи то хлопчача цікавість узяла гору, чи усвідомлено підлітки вирішили на вибухівці підзаробити, — вони перенесли бомбу в інше місце і від’єднали... гайковим ключем детонатор...
Ще два роки тому про нього мало хто чув навіть у рідному Івано–Франківську, окрім хіба що арт–тусовки. Тепер в українських мас–медіа ім’я Романа Бончука згадується значно частіше, ніж Мікеланджело чи Рєпіна. Щедрі промені епатажної слави впали на Романа торішнього вересня, коли завершив роботу над найбільшою вітчизняною картиною «Хроніка України», загальною площею 150 квадратних метрів і з понад тисячею персонажів. В епіцентр уваги 27–річний художник потрапив минулого січня, в День соборності України. Тоді перед його «Хронікою», розгорнутою в Українському домі, зупинився Президент Віктор Ющенко, назвавши її одним із вагомих сучасних мистецьких доробків.
Читачі «України молодої» знайомі з Романом ще відтоді, коли він лише почав класти перші мазки на свіжоґрунтоване полотно «Хроніки». Нині художник–експериментатор охоче розповідає про свій новий грандіозний проект. Та спершу — трохи ретроспективи.
Уперше Міжнародний Булгаковський фестиваль мистецтв у Києві відбувся 2002 року. Тоді запорукою його стабільності були гроші міста — фест профінансувало Головне управління культури — та ідея запрошувати в Україну прем’єри за творами Булгакова, які з’являються на афішах театрів різних країн. З часом ці два «кити» втратили свою основоположну місію: у формуванні бюджету фестивалю почали брати участь спонсори, а від прагнення будувати програму форуму лише на театральних постановках за Булгаковим довелося відмовитися — як визнали організатори, це занадто дороге задоволення. Але, як гласить народна мудрість, усе, що робиться — на краще. Адже тепер до Міжнародного Булгаковського фестивалю мистецтв зможуть долучитися художники, актори, режисери, яким є, що сказати про Михайла Афанасійовича, і які за умов конкуренції з іноземними знаменитостями навряд чи було б почутими.
