«Драстуйте. Це газета? Є скарга». — «Давайте. Тільки коротко». — «Приходила до мене дочка Черновецького, — бабусин голос у телефонній трубці втрачає металеві нотки і переходить у жалісні схлипи, — казала: віддавай, бабо, квартиру, а сама йди жити у притулок. А я туди не піду–у–у...». — «Бабусечко, а дочка Черновецького сама особисто приходила?» — запитую я. «Не знаю. Я їй двері не відчиняла. Я нікого до себе не пускаю. І квартиру нікому не віддам. У мене племінниця є — їй віддам. Вона хороша, продукти мені носить». — «Правильно, — хвалю я. — Так і робіть. Нікого не впускайте, ні з ким не розмовляйте. Ви молодець. А будуть стукати–грюкати та набридати, дзвоніть у міліцію. Скажіть, мовляв, що я — стара людина, а мене хулігани турбують». (Нєфіг, думаю про себе, «старушатнікам», про яких уже писала «УМ», шастати по хатах та порушувати чужу приватність. Хіба не тягне на хуліганство? Зарубка у пам’яті: погортати Кримінальний кодекс...).