Іще більше дорогих і відомих у світі арт–об’єктів, ще більше модних художників власною персоною у Києві, іще скандальніша експозиція — це нова виставка у PinchukArtCentre. На відкритті експозиції «Сексуальність і трансцендентність» кого тільки не було — Віталій Кличко стояв ошелешений біля інсталяції Яна Фабра «Фонтан життя», заступниця Генпрокурора Тетяна Корнякова крокувала по залах, тримаючись за маму засновника Центру Віктора Пінчука, голову АМК Костусєва ми побачили, коли він з другого поверху дивився на атракціон Джеффа Кунса — «Надувного кролика», який зроблений зі спеціальної сталі і важить 5 тонн, а виглядає, як скручений із повітряних кульок.

У вівторок у Мистецький Арсенал не пропускали в джинсах. Продюсер українського тижня моди Володимир Нечипорук періодично сам завертав гостей церемонії вручення першої премії в галузі моди Best Fashion Award. У запрошеннях було чорним по білому написано: дрес код — black tie creative, тобто вечірнє, парадне вбрання з модними експериментами, але голова оргкомітету UFW Ірина Данилевська особисто обдзвонила ледь не всіх 340 запрошених і наголосила, що має бути саме сукня «в підлогу». А оскільки нормальна температура для Мистецького Арсеналу +8, то бажано ще й хутро. З єдиною метою — не змерзнути. Усе ж організатори Best Fashion Award — Ukrainian Fashion Week та сім’я ресторанів «Козирна карта» — знайшли можливість «надмухати» тепла, і в приміщенні було, за словами працівників Арсеналу, +24. Місце для проведення такого пафосного заходу було вибране дуже правильне — старі цегляні стіни Арсеналу, високі склепіння, гігантські арки нейтралізували блиск і гламурність світської акції (єдиний недолік — на голови й сукні час від часу від гучних звуків падало вапно зі стелі). Скажімо, в Палаці «Україна» така тусовка неминуче виглядала б вульгарною.

У Києві триває Весняний книжковий ярмарок «Медвін», і програма його доволі насичена — презентації, лекції, ще й гарячі обіди від українських письменників. «Кількість письменників на чотири дні ярмарку достатня?» — запитала «УМ» у братів Капранових. «В Україні в принципі не дуже багато письменників, назбирали скільки змогли», — відповіли «брати». На відкритті виставки дуже раціонально прозвучали слова письменника–фантаста Сергія Дяченка, президента міжнародної асоціації фантастів «Портал», про те, що в українських політичних баталіях свого часу вдалося уникнути крово­пролиття на відміну від нинішньої Киргизії, наприклад, не тільки через традиційну нашу миролюбність, а й рівень культури. А культура — це книжка, продовжив свою думку пан Дяченко, і врятувати її для читачів сьогодні можуть кіно і фантастика.

Учора в приміщенні Національного університету фізкультури і спорту відкрився п’ятий Весняний книжковий ярмарок–фестиваль. На офіційному відкритті організатори та гості не тільки «штовхали» промови, а й пасували баскетбольного м’яча — у такий спосіб модератори фестивалю, брати Капранови, вирішили підкреслити важливість першої окремої експозиції спортивної книги.

Весна змінила зиму, а отже, після зимових книжкових ярмарків надходять відповідно весняні. Виставкова компанія «Медвін» разом із газетою братів Капранових «Друг читача» проводять Весняний книжковий ярмарок — із 8 по 11 квітня в експоцентрі «Спортивний»(вул. Фізкультури, 1). Упродовж останнього місяця щодня надходять розсилки про тематичні програми, майстер–класи, семінари, презентації і «супутні заходи». «Аніматори» ярмарку — видавці, письменники Віталій і Дмитро Капранови — вочевидь не раз спостерігали зосереджену тишу і подекуди відверту нудьгу, коли просто йде процес торгівлі, нехай і книжками. Тому Весняний ярмарок нашпигований подіями, яскравими імпрезами, гучними літературними іменами.

Ідея зробити першоквітневе інтерв’ю з Анатолієм Литвиновим, найкращим читцем гумору в 70—90–ті роки (хто не пам’ятає його хіт «Як ми з кумом вареники варили» і взагалі весь кумівський цикл Павла Глазового), була майже концептуальною: так набив оскомину сучасний гумор із жартами нижче пояса. Але втілити цю ідею в життя виявилося не так просто. Анатолій Васильович, якому зараз 73 роки, переніс інсульт і з дому не виходить. «Що ви вигадуєте? Навіщо вам моє інтерв’ю, я вже в минулому, питайте тих, хто крутиться по телевізору». І все ж, відірвавшись від спільного з онуком перегляду мультиків, Анатолій Васильович поспілкувався з журналістом «УМ» по телефону: згадав часи Глазового і Шарварка, розповів, як починаючи з 1 квітня 10 днів підряд з переаншлагами в палаці «Україна» проходив фестиваль гумору «Вишневі усмішки», як міністр культури СРСР Демичев захистив їх перед українським Мінкультом. «А ви не знаєте, чого учора не було Ані Безулик?» — раптом перескочив з однієї теми на іншу артист. «Кажуть, ніби закінчився контракт із телеканалом», — відповідаю. «Отак скоро усе закінчиться, — невдоволено буркоче Литвинов. — Я газет не читаю, дивлюсь новини по телевізору, «Велику політику». Я не дуже люблю цього Савіка Шустера, а програма Ані Безулик мені сподобалась, і я здивувався, коли вона не вийшла, подумав, що це вже «пєрвиє звоночкі».

Насправді, крім розмови, це ще й був невеликий концерт для одного слухача — Анатолій Литвинов по пам’яті розповів кілька довжелезних гуморесок Павла Глазового і більше того — фрагменти виступів болгарською і сербською мовами. Так дивно було чути цей знайомий із дитинства голос, інтонації, акторську майстерність, і так шкода, що «сучасний телевізор» не показує українську естрадну класику бодай інколи.

Двадцять років не виходило жодної нової книжки поетеси Ліни Костенко, і ось за два тижні — дві! Минулого понеділка в «Українському домі» презентували перевидане і геніально (правда, без перебільшення) проілюстроване Сергієм Якутовичем «Берестечко», у Вербну неділю в тому ж залі — збірку «Гіацинтове сонце» вкупі з двоплитником Ольги Богомолець (обидва носії доповнено картинами Івана Марчука). Видавництво «Либідь», яке видало обидві книжки, і редактор обох видань Світлана Головко — іменинники на всю Україну, романтична деталь, яку переповідають усі причетні, — книжка «Гіацинтове сонце», куди ввійшли ті вірші Ліни Костенко, які стали піснями Ольги Богомолець, Світлані Головко... наснилася. Тепер ті, хто був малим, коли востаннє видавали поезію Ліни Костенко (1989 рік — «Вибране»), і ті, в кого взяли «почитати» цей раритетний томик назавжди, мають офіційну «Біблію» Ліни Василівни — нехай усього 35 віршів, але вичитаних, без помилок виданих, з авторськими комами і тире, словом, канонічних.

Народу набилося в зал Українського дому, у хол, у коридори стільки, що старші люди боялися скалічитися, а ті, хто не потрапляв усередину — бо кількість спраглих удвічі–втричі перевищувала місткість залу, все одно стояли і надіялися хоч однією ногою туди зайти. На сходах сцени сиділи фотографи й оператори, у проходах стояли поважні сивочолі патріоти, в залі — народ літературний, університетський, видавничий, студентський. Мене затисли спочатку в бокову нішу, а далі я змушена була йти за лаштунки, щоб щось побачити і почути. Тоді я вперше зажурилася, що працюю в газеті, а не на телебаченні — розповісти про цю атмосферу, якусь празниковість, ажіотаж за книжкою, яка коштує, на хвилиночку, 110 гривень, залаштунковий острах усіх причетних до презентації, до останнього тривожні шепотіння «а Ліна точно прийде?» — словами неможливо. Але і в трихвилинному репортажі для новин на телебаченні теж нічого не розкажеш. Уже почалося дійство — народний артист і священик Петро Бойко читав уривок із «Берестечка», а я думала: ну чому я не телемагнат? Був би у мене свій телеканал, я б змогла зробити пряму трансляцію із цієї презентації й обов’язково ще й заклалася б із кимось із колег–телемагнатів на велику суму, що ця трансляція мала б більшу долю і рейтинг, ніж, скажімо, відбір на «Євробачення», «Україна має талант» чи Електоральна ніч. Бо, як каже Ліна Василівна, велика Ліна Костенко — «ви скучили самі за собою». Це мудро, але як усі скучили за Поетом!

Про Ліну Костенко всім є що сказати. Усім, хто просто читав її вірші та поеми, хто має душу і має совість. Просто ці слова абстрактні, а Ліна Василівна — жива та конкретна, і сьогодні їй виповнюється 80 років.

Перед ювілеєм ми в газеті вигадували різні концепції — зібрати думки поетів про поезію Ліни Василівни, але чи коректно це, чи дозволяє талант промовців говорити про її поезію. Думали також зробити підбірку «Хто боїться Ліну Костенко?». Знаючи її прямоту, бояться всі. І ми побоялися попросити про інтерв’ю. Зрештою, що запитати? Чим зараз живе? Своїми творами, доводить до ідеалу написане, готує до друку роман. «Вона працює, як каторжна, — каже Борис Олійник. — Хтось видає напівфабрикати, сировину, а вона над кожним рядком вмирає». Ліна Василівна «ворочає» такими категоріями: народ, честь, любов, гідність, совість, всесвіт, а ти — з набором газетної цікавості. Я закомплексувала. А люди з ближнього кола Поета, які знають, як Ліна Костенко ставиться до ювілейних віншувань, «датського» обожнювання, теж бояться: сказати щось інтимне, щось відверте — Ліна Василівна може розгніватися. Так і готували цю підбірку.

Для мене Ліна Костенко — насамперед людина, яка в час абсолютних маніпуляцій сама керує своїм життям. Більше таких людей я не знаю. Вона пише вірші, вона їздить у Чорнобиль, вона читає лекції студентам, приходить на презентацію книжки доньки і на вечір пам’яті чоловіка, вона відмовляється брати нагороди і критикує Президента, вона не видає книжки і не дає інтерв’ю. Вона САМА вирішує що (с)приймати і від чого відмовлятися, вона не списує свої вчинки на обставини — вище цієї мужності і чесності із собою немає нічого.

З Днем народження!

У вівторок жирний знак оклику в основних показах Українського тижня моди поставило соціальне фешн–шоу від Благодійного фонду Олени Франчук «АнтиСНІД». Це четвертий соціальний фешн–проект фонду, в якому беруть участь українські дизайнери. Перший раз кожен модельєр представляв по одній червоній сукні, темою другої колекції було весільне вбрання, втретє створювали мілітарний образ, цього разу на часі спідня білизна.