Факт, що заслуговує на особливу увагу: в український прокат одночасно вийшли три авторські фільми, якість яких не піддається сумніву. Перший — «Меланхолія» Ларса фон Трієра, що викликала неймовірний ажіотаж на останньому Каннському кінофестивалі. Другий — «Ще один рік» Майка Лі, учасник знову ж таки Каннського фестивалю тільки минулого року, який судді несправедливо оминули своєю увагою. І третій — «Ларрі Краун» Тома Хенкса. Усі три — різні, добре приготовані страви, думка про які розігріває неабиякий апетит.

Ті, хто ще місяць тому обурювався й виставляв у інтернеті відеоролики з провального концерту Емі Уайнхаус у Белграді, тепер перейшли з групи ображених у групу привілейованих — вони були на останньому прижиттєвому виступі співачки, яку сьогодні прирівнюють до легендарної Дженіс Джоплін. Так 27–річна єврейка із північного Лондона ненавмисне включила машину часу й запустила нас назад у 60–тi, 70–тi та 80–ті, коли музика була мистецтвом, а не комерційним продуктом, а на сцені виступали особистості, а не тиражовані ляльки.

«Людина хоче обдурити смерть і вигадує тисячі способів залишити по собі пам’ять. Це самообман. Однак завдяки цій вселюдській енергії самообману і самоствердження намножується культура. Так зi слабкості постає сила». Мені так здається, що в цьому неоднозначному вислові Івана Дзюби — іронічному і правдивому — вловлюється його характер. Тому саме цю цитату, взяту з документального фільму «Совість. Феномен Івана Дзюби», я зробила б титульною. Цю картину — один iз кількох творчих подарунків ювілярові — покажуть на Першому Національному 25 липня о 9.20 та 26 липня о 21.00 — на каналі «Культура».

— Який месидж ти вкладав у цей фільм? На якому матеріалі він базується?

— Усе почалося зі сценарію: він мене зацікавив своєю складністю, але продюсери, московська компанія 2Plan2, не знали, як до нього підійти. Я переробив сценарій і почав знімати фільм. Він пішов швидко, на одному диханні: я його зняв у 2006 році, але довелося весь час щось переробляти: частково через побажання продюсерів, частково — через мої.

Тут можна поштовхатися в черзі в кінозал із Валерієм Тодоровським, поступитися дорогою чарівній Аді Роговцевій, яка минулої суботи відсвяткувала день народження, та пояснити працівникам кінотеатру, що ця симпатична брюнетка, яку вони не хотіли пропустити до зали, — член журі, португальська актриса Марія де Медейруш, а потім принагідно взяти у неї автограф у пам’ять про фільм «Генрі та Джун», де вона зіграла суперницю героїні Уми Турман (це було за чотири роки до її епізоду в культовому «Кримінальному чтиві»).

Незважаючи на претензії Одеського кінофестивалю бути «українським Канном» i ледь, але все ж відчутними тенденціями, законсервуватися в певний формат, він своєю відкритістю й легкою, як морський бриз, безшабашністю більше нагадує Венеційську мостру. І хай ще ОМКФ треба рости в плані кількості зірок на метр квадратний, головне, щоб він не втратив найважливішої для кінофестивалю риси — відчуття у глядача завмирання душі перед черговим кінопоказом.

Спекотно? І ви в Одесі? Тоді вам точно у прохолодні кінозали, де від завтра й до 23 липня проходитиме ІІ Одеський міжнародний фестиваль. Сьогодні ж в оперному театрі відбудеться офіційне відкриття заходу: на червоній доріжці очікують спеціального гостя Джона Малковича, членів журі — Марію Де Медейрош, Аду Роговцеву, Валерія Тодоровського, президента фестивалю Вікторію Тігіпко, Нiкiту Міхалкова, Михайла Жванецького. Гості прибуватимуть iз 16.30, тому місця варто зайняти заздалегідь. Відкриватимуть же фестиваль у стилі голлівудських 20–х французькою романтичною комедією «Артист», режисер Мішель Азанавічюс.

Життя і смерть ходять поряд, як правда і кривда, як сум і радість. Ці промовисті істини говорили до кожного, хто 12 липня прийшов на відкриття виставки Миколи Теліженка. За день до події помер зять художника — голова виконкому УНА–УНСО Руслан Зайченко, тому зустріч була затягнута паволокою жалоби, але не гнітючої, ні, а якоїсь щемливої, у якій прокидалася жага до життя. Мистецька родина Теліженків вирішила не відмовлятися від запланованого відкриття: прийшла дочка Олеся з чотирирічним сином Аскольдом, навідалися друзі й знайомі — Сергій Проскурня, Сергій Архипчук, Катерина Ющенко, Олесь Санін, Микола Білик. Усі говорили гарні й щирі слова про Миколу Теліженка й Руслана Зайченка, тому виникало відчуття, що ти — персонаж фінального акту «Тіней забутих предків». Цей настрій був абсолютно суголосний із настроєм виставлених робіт: народні витинанки в авторській обробці художника плачуть і сміються над тими ж вічними темами — війна, кохання, відданість, пам’ять, смерть, народження...

Днями у Києві відбувся допрем’єрний показ документальної короткометражки «Дорога додому», що навесні здобув приз глядацьких симпатій Міжнародного Нью–Йоркського фестивалю незалежних кіно– і відеофільмів (New York International Independent Film and Video Festival). Режисер фільму — Регіна Мар’яновська, студентка Академії кіно в Парижі. Поки національні фестивалі роздумують, чи брати цю роботу до показу в своїх програмах, команда підтримки режисерки влаштовує їй промокампанію (у цей же час в естонському місті Пярну фільм показали в рамках Міжнародного фестивалю документальних і антропологічних фільмів). На її користь грають кілька сприятливих моментів: недавня перемога в Канні українки Марини Вроди, незначна присутність в українській кінорежисурі представниць прекрасної статі, певна кількість нагород, які Регіна Мар’яновська здобула на міжнародних кінофорумах, а також тема, до якої вона звернулася у фільмі «Дорога додому». Тому столичний «Кінопалац» — після презентації там «Кросу» Марини Вроди, схоже, показ українських короткометражок перетворюється для цього кінотеатру в закономірність — зібрав на допрем’єрний показ стрічки близько 20 журналістів.

Довго у моєму телефоні зберігався відеозапис виступу «Київських солістів» на відкритті Великого скульптурного салону в Києві. Так, прекрасна музика й чудове виконання, але першопричиною того, що я натисла кнопку запису, була постать диригента. Красивий, зі шляхетною сивиною чоловік, який ніби й не керував ансамблем, а грав разом з усiма, емоційно передаючи музичні нюанси. Біля Богодара Которовича тоді зупинялося не менше відвідувачів, ніж біля скульптур Іоанна Пінзеля...

Здавалося б, хто може краще розповісти про цю яскраву людину, як не його донька — учениця й соратник. Ми зустрілися напередодні 3 липня, коли музиканту виповнилося б 70 років.