Учора від київських берегів відчалив пароплав, наповнений незвичайним вантажем. «Принцеса Дніпра» — так називається судно, що виконує цю місію, — везе мультфільми й на найближчі дев’ять днів стане ареною вже легендарного фестивалю «КРОК». На його борту покажуть більше 300 анімаційних фільмів, 137 з яких — у конкурсній програмі. Програмний директор «КРОКу» Алік Шпілюк, каже, що такого ажіотажу навколо участі у фестивалі ще не було: загалом свої заявки надіслали аніматори з 50 країн, після ретельного відбору й перегляду 800 (!) мультфільмів статусу учасників набули 37 країн. Творчі колективи від Австралії і до Японії змагатимуться за Гран–прі фестивалю за кращий фільм (грошова премія п’ять тисяч доларів), здобуватимуть призи журі й спеціальну відзнаку імені Олександра Татарського «Пластилінова ворона». Анімаційні роботи оцінюватиме міжнародне журі такого складу: письменник Андрій Курков (Україна), аніматор Нельсон Лоурі (США), режисери Джоана Тосте (Португалія), Святослав Ушаков (Росія), Анрі Хайцик (Франція).

Режисер Олег Фіалко урочисто перед телекамерами відкриває великий білий конверт, iз якого має витягнути бланк iз назвою фільму, що висуватимуть від України на здобуття «Оскара» у номінації «Фільм іноземною мовою» (ця урочистiсть має вiдбутися в Лос–Анджелесi 26 лютого 2012 року). У конференц–залі западає повна тиша. Уся увага журналістів зосереджена на аркуші білого паперу, витягнутого з конверта — абсолютного білого, з обох боків. «У цьому році нікого немає», — лунає кульмінаційна репліка Фіалка. Цей драматургічний хід, поставлений на прес–конференції 23 вересня, має стати прелюдією до розмови про те, що в Україні катма національного кінопродукту, а якщо щось і є, то для американської Академії кіномистецтв і наук його не існує, бо: а) він не має прокатної історії; б) касових зборів; в) не відповідає сучасним технічним вимогам — перелік можна продовжити... У цей час у Росії роздмухано скандал навколо «Цитаделі» Нікіти Михалкова (картина спірна, але в лонг–листі номінації «Фільм іноземною мовою» вона все ж має з’являтися), Німеччина висуває незвичайну «Піну» Віма Вендерса, в Ірані, де кінорежисери сидять у в’язницях, претендента вибирають із десятка заявок (у результаті висунуто лауреата Берлінале «Надер і Симін. Розлучення» Асгхара Фархаді). Україна заявить про себе на церемонії «Оскар» уже наступного року, амбіційно заявляють в Українському оскарівському комітеті.

Виставки цього фотохудожника в Україні не рідкість (як і в Росії, де він прожив більшу частину свого життя), проте наш читач–глядач більше знає про Маріо Тестіно чи Стівена Кляйна, аніж про Миколу Гнисюка. Протягом 25 років він створював обличчя радянського (частиною якого було і українське) кіно на сторінках популярного «Совєтского екрана», зміг завоювати довіру Марчелло Мастроянні та Роберта Ретфорда, чітко розмежувавши поняття «фотограф» і «папараці». Учора у Києві згорнули виставку зі 130 його світлин, таку собі подорож у минуле, під час якої можна було глянути просто у вічі веселому Артуру Міллеру чи зовсім молодому Даніелю Ольбрихському. Про кожного з них Микола Гнисюк міг розказати дотепну історію: кажуть, він був чудовий оповідач. Сьогодні для «УМ» їх переповідає його дружина — Надія Майданська.

Сьогодні Марк Дакаскос уже не зірка першої величини, проте це не позбавляє його шарму й солідарної любові прихильників. А перейнятися симпатією до цього жвавого, веселого й люб’язного чоловіка дуже просто. У Києві, куди його запросили як гостя ІІІ Київського міжнародного кінофестивалю, Марк провів кілька насичених днів: найбільше часу довелося приділити журналістам, кілька зустрічей також було проведено із його фанами (в Україні, виявляється, є чимало прихильників Дакаскоса не як кіноактора, а як вправного майстра кунг–фу та капоейри). Спостерігаючи за цим чоловіком протягом півтори години під час публічної зустрічі й автограф–сесії, я зрозуміла, що це більше ніж виховання чи робота на публіку. Бути люб’язним і посміхатися — це стан душі (багатьом нашим «зіркам», а також «простим смертним» варто було би цього повчитися). Що ж робить цю натуру такою цілісною?

Як Ерленд Лу зробив висновок, що в Україні немає належного соціального захисту, просто спостерігаючи за старими людьми на вулицях, так і ми, прості смертні, можемо констатувати, що в Україні немає кінопроцесу, з однієї новини, яка вчора порвала iнтернет. Повідомлення приблизно такого змісту — «Ющенко пообіцяв Шкляру домовитися із Гібсоном щодо екранізації «Чорного Ворона» — було розтиражоване кількома популярними онлайн–виданнями. При тому що на загал це зовсім і не новина, а чергове струшування повітря, бо всі, хто більш–менш слідкують за історією «Чорного ворона» Шкляра, знають, що подібні повідомлення звучали і місяць тому, і два тому, включно iз заявою про гіпотетичну участь у проекті польського класика Єжи Гофмана. Проте українського кіно як такого наразі немає, доводиться роздувати щоки й робити новини з Мела Гібсона, як раніше — із Жерара Депардьє, який нібито мав перевтілитися у Тараса Бульбу. Чим закінчилися ті прожекти — ми знаємо. Тьху–тьху, щоб не наврочити зараз...

Завтра в Українському католицькому університеті у Львові розпочнеться конференція, присвячена «закордонному» періоду діяльності Української греко–католицької церкви у часи, коли ця церква була заборонена на території України. Точніше — в УКУ відкриватимуть сторінки біографії маловідомих у нас діячів УГКЦ — митрополита Костянтина Богачевського, першого очiльника УГКЦ у США, та єпископа Пряшівського Павла Гойдича. Серед учасників цієї конференції буде відомий історик Марта Богачевська–Хом’як, яку з митрополитом поєднують родинні зв’язки.

Невдячна справа писати про подію, яку краще один раз побачити, ніж сто разів почути про неї. Але у даному випадку слово виступає у ролі подразника, спонукання до дії: почути, а потім захотіти побачити. Оскільки «Піна» ветерана німецької режисури Віма Вендерса — це перший фільм, який доводить, що сучасний кінематограф недарма вдався до реабілітації винаходу тривимірного кіно. Як із морської піни народилася найпрекрасніша жінка, так із «Піни» Вендерса — найкраще на даний момент втілення 3D. Метафора, можливо, дещо сентиментальна, проте саме такі відчуття переживаєш при перегляді картини. Як не дивно, дотепер у жодному кінопроекті — ні у вибуховій «Алісі в Країні чудес», ні в комп’ютерному «Троні» (хіба що трохи краще в «Піратах Карибського моря–4») — стереозображення не сприймалося настільки органічно й природно. Як на мене, цей зображувальний спосіб менше придатний для розважальних проектів, ніж для пізнавальних, а то й мистецьких. «Я був упевнений, що 3D і танець створені один для одного. І я не розчарувався», — переконливо заявив режисер, натхненний цим поєднанням після того, як побачив фільм–концерт U2 у 3D.

Після двох не надто успішних — якщо говорити про рівень організації та конкурсні фільми, а не про візити іменитих зірок на кшталт Едріана Броуді, Отара Іоселіані, Армена Джигарханяна та ін. — років роботи, а також після відходу від справ його президента Богдана Ступки були прогнози, що Київський міжнародний кінофестиваль потихенько згасне. Проте переживши всі чутки й незгоди, він усе–таки вимучено вийшов на черговий етап забігу. Старт ІІІ КМКФ буде дано завтра, 17 вересня, триватиме дійство до 22 вересня.

Фінал пісенного шоу «Голос країни» настільки спантеличив i поставив стільки запитань, що неможливо було відмовитися від бажання викликати Тоню Матвієнко, яка поступилася званням, на інтерв’ю — навіть зважаючи на вселенську втому, яка мала би звалитися на неї. Проте співачка відразу відгукнулася на пропозицію — і дзвінким, навіть якимось легким, голосом запропонувала зустрітися в одному з велелюдних ресторанів на Хрещатику. «Я позитивна людина», — усміхаючись, повідомила вона при зустрічі, хоча на її обличчі можна було прочитати, що перші ночі після завершення шоу далися їй нелегко. Під час розмови до Тоні під’їхав співак Арсен Мірзоян, який зайняв четверте місце на шоу. На німе запитання «а як же конкуренція?» вона відповіла: «Ми колеги, та й узагалі на проекті всі дружили».

Не можна сказати, що перемога «Фауста» Олександра Сокурова була передбачуваною, але після того, як 8 вересня на Мострі офіційно представили цю картину, всі зрозуміли, що відбувся переломний момент, і залишалося тільки вірити, що симпатії цьогорічного журі будуть на боці мистецтва (такі побоювання існували через те, що минулого року церемонія закриття фестивалю дещо оскандалилася, адже тогорічний голова журі Квентін Тарантіно віддав «Золотого лева» Софії Копполі, своїй колишній дівчині).