Смурфики — кумедні гномики з блакитною шкірою, вигадані бельгійським художником Пейо у 1958 році — не були улюбленими героями радянської дітлашні, а тому прив’язаність до них не передавалася у спадок від батька до сина. Прогалину в анімаційній освіті українців узялася заповнювати компанія B&H film distribution, що прокатує повнометражний мультфільм «Смурфики 3D» (The Smurfs), влаштувавши на Одеському кінофестивалі спеціальний «Смурф–Дей». А з минулого четверга фільм — на великих екранах України.

Увесь кінематографічний світ наближається до початку 68–го Венеційського кінофестивалю, а в Україні вийшла у прокат стрічка–призер 67–го кінофоруму на Лідо. Тоді «Сумна балада для труби» (Balada Triste de Trompeta) Алекса де ла Іглесіа отримала нагороду за кращий сценарій та режисуру, що водночас із нагородженням фільму Софії Копполи «Десь» (Somewhere) змусило оглядачів звинуватити Квентіна Тарантіно, який був головою журі, у фаворитизмі: Софія — колишня дівчина, Алекс — давній друг. Але залишимо ці давні навколофестивальні плітки, бо й без цього «Баладі» є чим зачепити глядача.

Музейний комплекс народної архітектури й побуту «Пирогів» пов’язаний iз Києвом зручною транспортною лінією, тому дивно, що донині тут не відбувалося гучних етнофестивальних дійств (якщо не рахувати інсайдерських Днів коваля, гончара, пасічника тощо). Зрештою, зрозуміло, що «Пирогів» — це музей, а зібрання великої кількості вільнорухливих мас фестерів потребують значних координаційних зусиль та залучення матеріальних ресурсів. Але у минулі вихідні перший камінь було закладено. І хоч не все вийшло гладко, проте сама ідея залучати відвідувачів скансену в інтерактив видається перспективною.

«Мета цього фестивалю — показати фольклорну традицію не в сценічному амплуа, а в її природному середовищі: на полі, у хаті, в колисці. Донести живий автентичний звук, стерти межу «виконавець — слухач», — пояснює співорганізатор фестивалю Ірина Данилейко, відповідаючи на питання, чим «Жнива» відрізняютьcя від інших українських етнозабав на кшталт «Країни мрій» чи «Трипільського кола».

З Іреною Карпою в «України молодої» давні дружні стосунки. Газета неодноразово писала про шляхи цієї креативної дівчини, що поєднала у собі кілька іпостасей — співачки, телеведучої, письменниці, мандрівниці. Але все ж останні публікації стосувалися більше її приватного життя: заміжжя та народження доньки Кори. Завданням даного інтерв’ю — помережаного обов’язковими питаннями про доньку, пологи й самопочуття — все ж було більше дізнатися про новий альбом та нову книгу, які Ірена дуплетом збирається видати цієї осені. Але сталося не так як гадалося: після того як Ірена вислала відповіді на запитання, у неї знайшлася ще одна донечка, яка народилася 30 липня (пологи відбулися в Барселоні, в домашніх умовах, а серед інтернаціональної команди акушерів — каталонців та французів — була присутня, за свідченням Карпи, «напіввідьма», тому «обійшлося без єдиного розриву, і то при моїй комплекції і нерозійдених костях»). Дівчинка здорова — 3 700 гр. — уже має ім’я з трьох частин, але забобонні батьки поки тримають його в таємниці, й разом iз мамою нею опікуються акушерки, які щодня навідують породіллю (ці послуги входять у вартість самих пологів, що, за свідченням Ірени, вийшло дешевше, ніж народжувати в Берліні).

«УМ» вітає молоду маму, яка дає гарний приклад українкам і не словом, а ділом впливає на демографічну ситуацію в країні. А також її чоловіка Нормана та всю велику родину, включно з маленькою Корою.

«Є така академічна традиція — наукова спільнота вирішує, що час вшанувати (колегу. — Ред.) й подарувати власні тексти. Це не повинно бути «славословіє», єдине обмеження — тексти мають бути тематично пов’язані з колами зацікавлення особи, якій присвячений збірник», — пояснює Оля Гнатюк, упорядник збірки «Обрії особистості. Книга на пошану Івана Дзюби» (в–во «Дух і Літера»). Хоч упорядники й сам Іван Дзюба намагалися дистанціюватися від ювілейних церемоній, книга вийшла якраз до 80–річчя інтелектуала й була представлена громадськості за два дні після його дня народження — 28 липня у музеї на території Києво–Могилянської академії. На презентацію видання й віншування — Іван Михайлович, як планувалося, відвідав вечір — прийшли друзі й шанувальники ювіляра: серед значної кількості молоді (що прикметно) були старші й досвідченіші Вадим Скуратівський, Марта Богачевська–Хом’як, В’ячеслав Брюховецький, Лариса Брюховецька, Володимир Панченко, Максим Стріха, Сергій Квіт, Сергій Тримбач, Юрій Шаповал (позаяк перелік може зайняти значну частину простору, відведену для цього матеріалу, на цьому змушена його обірвати). Більшість iз перерахованих гостей є авторами збірки «Обрії особистості».

Те, що дружбу і секс практично неможливо поєднати, знає кожна доросла людина. Звісно, трапляються винятки, але не у випадку, коли зустрічаються двоє молодих привабливих і вільних людей, між якими з першого погляду спалахує симпатія. У романтичній комедії «Друзі по сексу» (Friends With Benefits) наша колишня співвітчизниця Міла Куніс та поп–мачо Джастін Тімберлейк наступають на добре знайомі старі граблі.

Учора оголосили програму 68–го Венеційського кінофестивалю (31 серпня — 10 вересня). На «левів» цьогоріч полюватимуть такі акули кіновиробництва, як Джордж Клуні («Середина березня»/The Ides of March, політичний трилер про систему виборчих кампаній у США), Девід Кроненберг («Небезпечний метод»/A Dangerous Method, де Кіра Найтлі лікується то в Юнга, то у Фрейда), Роман Поланський («Різня»/Carnage, цей фільм він розпочав, будучи ще під арештом у Швейцарії), Філіп Гаррель («Спекотне літо»/Un еtе Brulant) та Олександр Сокуров («Фауст», в основі фільму — перша частина поеми Гете). У позаконкурсній програмі постануть: дебютна режисерська робота Мадонни W.E. (про роман британського короля Едварда VIII, який коштував йому трону), фільм Аль Пачіно «Дика Саломея»/Wild Salome (де він зіграє Ірода), остання картина Стівена Содерберга «Зараза»/Contagion (як ми пам’ятаємо, не так давно режисер заявив про кінець режисерської кар’єри) та реконструйована версія фільму Роберто Росселліні India, Matri Bhumi.

Чим не привід — у день народження привітати людину дружнім візитом i душевною розмовою? У випадку із Михайлом Слабошпицьким мені якнайбільше хотілося відійти від формату мемуарності, але — упс! — я промахнулася, бо якої б теми ми не торкнулися, у Михайла Федотовича знаходився приклад із власного життя. Варто було це зрозуміти ще з першого кроку в його кабінеті у видавництві «Ярославів Вал»: стіни завішені картинами друзів й родинними фотографіями, у шафах і на столах — кіпи книжок і рукописів. Така собі метафора його власного життя: на кожній «поличці» — окремий спогад. Можливо, тональність роздумів Слабошпицького здасться песимістичною, але при цьому йому притаманний внутрішній оптимізм — достатньо хорошого було й ще може бути зроблено.