Коли на теренах колишнього СРСР вперше показали серіал «Рабиня Ізаура», він здався радянським телеглядачам не лише надзвичайно цікавим, а й дуже довгим. Ще б пак — «цілих» 15 годинних серій! А це ж був значно скорочений варіант оригінальної бразильської версії, яка налічувала сто епізодів тривалістю півгодини кожен. Потім до нескінченних «мильних опер» звикли і на пострадянському просторі: на наші екрани прийшли «Санта–Барбара», «Династія», «Район Мелроуз», «Закон і порядок», який вважається одним із найтриваліших серіалів у світі, оскільки виходить із 1990 року... Але, виявляється, до справжнього рекордсмена всьому цьому «милу» ой як далеко. Минулої п’ятниці американські телеглядачі переглянули останню серію найдовшого і найстарішого в історії серіалу: «Дороговказне світло» (Guiding Light).

Ти — просто викапаний Пушкін! Так пристрелити хочеться...

У французькому Монпельє увесь минулий тиждень пахло медом — сюди на 41–й Всесвітній конгрес «Апімондія» з’їхалося близько 10 тисяч бджолярів із 80 країн світу — аби поділитися досвідом і представити свою продукцію. Українські ж бджолярі прибули по головний «трофей» — право по проведення такого ж міжнародного бджільницького форуму у 2013 році. І не підвели! За нашу країну проголосувало більше половини делегацій (93 голоси зі 165 можливих!) — і це при тому, що нашими суперниками були Туреччина, Іспанія, Італія, Угорщина та Болгарія.

«Декалог», або Десять заповідей українського націоналіста», які стали морально–етичним кодексом для сотень тисяч учасників національно–визвольної боротьби ХХ століття, Степан Ленкавський уклав у 25–річному віці. І вже цього, поза сумнівом, було достатньо, аби «забронювати» собі місце в українській історії. Проте декларацією десяти заповідей він не обмежився: якраз перед їх написанням, у лютому 1929–го, молодий Ленкавський став одним із двадцяти восьми співзасновників ОУН, згодом — заступником Степана Бандери.

Уже в перші роки навчання на філософському факультеті Львівського університету за потужний інтелект і глибину мислення однокурсники шанобливо звали його професором, і це почесне прізвисько супроводжувало Степана все життя. Писав він багато й захоплююче. Якщо зібрати статті Ленкавського в підпільній літературі, а також в «Українській трибуні», «Українському самостійнику» і «Шляху перемоги», то вийшло б багатотомне видання творчості дуже скромної, але надзвичайно талановитої людини.

Чому ж такий визначний діяч національно–визвольного руху, мега–інтелектуал не потрапив під приціл нищівної критики радянської контрпропаганди і навіть у незалежній Україні тривалий час залишався маловідомим? З цього почалася наша розмова з вітчизняним дослідником життя і творчості Степана Ленкавського, кандидатом історичних наук Олександром Сичем.

...Ларисі було 33 роки, коли під час чергового обстеження в лікаря вона почула страшний діагноз — рак молочної залози. «Операція пройшла невдало, мені занесли стафілокок, — згадує жінка. — Півроку у мене замість груді була відкрита рана завбільшки з шкільний зошит. Оперували в грудні, а в травні родичі відвезли мене на дачу і думали, що звідти я вже не повернуся. Я ледве ходила, схудла до сорока кілограмів. Лікарі лише розводили руками...»

Якби потрібно було придумати інтригу, то це не вдалося б ліпше, ніж на завершення «Червоної рути». Упродовж усіх днів конкурсних прослуховувань суддівська рада нагнітала: визначені найкращі в такому–от конкурсі, але лауреатів і дипломантів назвемо на гала–концерті. Гала–концерт переможців у призначену годину не розпочався. Коли глядачі вже заповнювали місця в літньому театрі, на сцені ще тривав конкурс рок–гуртів. Журі було напруженим і втомленим. Урешті його голова, «ветеран» «Червоної рути» Кирило Стеценко, почав оприлюднювати список учасників заключного концерту. Гурт конкурсантів, які зібралися біля нього, нервувався, перемовлявся та поглядав на складені вже дорожні сумки.

Виконавчий директор фестивалю Мирослав Мельник відмінностей між першою та останньою «Червоною рутою» бачить менше, ніж схожостей: «Ця, як і перша, покликана відкривати таланти та нові імена. І хоча в різні часи вони відбулися (тоді — в радянський, тепер — за своєї держави), проблеми подібні. Українська національна культура перебуває у підвалі».

2003–го року вийшла книжка Сергія Кримсь­кого «Запити філософських смислів» (К.: ПАРАПАН, 240 с.), яка тоді посіла в рейтинґу «Книжка року» друге місце в категорії «Вітчизняна гуманітаристика». «Програш» першості зумовлювався частково банальним брошуроподібним виданням цього тексту, а зокрема й незвичністю на нашому ринку дослідження, яке стало лідером: Марія Зубрицька. «Homo legens: читання як соціокультурний феномен» (Л.: Літопис).

Інноваційні філософські роботи входять у читацький обіг українців вельми повільно. Немає звички, традиції. Не дивно: майже все минуле сторіччя нас ізолювали від такого роду літератури. Натомість прищеплювали ставлення до філософії як до політичного піару, єдиним завданням котрої була легітимізація владних рішень. Авжеж, це «старі» філософи намагалися пояснити світ, а «нові» мусять його змінити, — оголосив остаточний вердикт терорист від філософії Ленін. До речі, С. Кримський побіжно, але дуже влучно схарактеризував інтелектуальну суть марксизму–ленінізму: «В. І. Ле­нін прямо пов’язував істинність марксизму з його всевладністю, хоч, як відомо, сили потребує не істина, а брехня. І коли він в апологетиці практики посилався на вислів із «Фауста» Ґете, що «теорія є сірою», але «вічнозеленим» є дерево практичного життя, приховувалось ім’я автора цієї тези. Ним був Мефістофель, Сатана».

Хоча УЄФА й поміняла формат і назву другого єврокубка заради підняття його престижу, цей турнір залишається другорядним. Елітні команди, які знають або мріють про смак Ліги чемпіонів, не надто поважно ставляться до Ліги Європи — для них важливішими є національні першості. Тому, скажімо, «Валенсія» й «Гамбург» позавчора виставили дублерів. А римські «Лаціо» й «Рома», хоча й вийшли основними складами, настільки зневажливо поставилися до нижчих за класом, але амбіційних суперників, що примудрилися програти. Берлінська ж «Герта» взяла очко, ледь не прогорівши наприкінці дуелі з дебютантом групового етапу єврокубків із Латвії. Розуміють усі ці пертурбації й уболівальники, котрі ображають УЄФА низькою відвідуваністю.

У наші часи девальвації багатьох понять знецінилося і поняття «зірка» як визначення творчої особи з великим талантом та харизмою, яку шанують і обожнюють маси. «Зірками» величають бездарних, нафаршированих силіконом дівиць та м’язистих бугаїв, що трощать кістки «поганим хлопцям» у поганих кінобойовиках. Та, як на нічному небі зірок — міріади, але більшість із нас знає назви хіба десятка, так і в кіно, справжніх зірок — одиниці. І до них належить італійська акторка Софі Лорен, якій завтра виповнюється 75 років.