Не втомлююся дивуватися «поступальному» розвитку нашої держави: 11 років тому, через вісім років після проголошення незалежності, в Україні з’явився один із визначників національного інтелектуального процесу — всеукраїнський рейтинг «Книжка року». Росіяни тоді дивувалися і заздрили — як чітко структуровані номінації, які поважні експерти, чудова ідея з подарунками комплектів книг–переможців у бібліотеки. Спільно з журналом «Книжник–rev’u» рейтинг становив серйозний компас у літературно–видавничому житті. І церемонії нагородження були з пафосом, претензіями, навіть дрес–кодом, і локації для церемонії нагородження вибирали естетські — галерея «Лавра», Національна філармонія, Український дім. За цей час підупали фінансові можливості меценатів проекту, криза підкосила видавничий ринок, орендна плата закладів культури зросла до рівня корпоративів наф­тових компаній — зрозумілі речі. Але не зрозуміло, чому на 46 мільйонів громадян так і не знайшлося доброчинців, які б підтримали проект фінансово. Фінальна церемонія «Книжки року» перемістилася в актову залу педагогічного університету імені Драгоманова, журнал закрився, а про передачу комплекту книжок–переможців у бібліотеки, як це було раніше, згадується з ностальгійними сльозами.

40–річний лондонець Лі Александр Маккуїн мав спокою рівно доти, доки його тіло не знайшли в четвер у власному будинку і доки світ не підірвала інформація, що британський геній моди звів рахунки з життям. Позавчора його інтернет–сторінка не працювала, на чорному траурному тлі білими буквами було написано коротке повідомлення: «Будь–які коментарі з приводу цієї трагічної новини не доречні. Крім того, як сказати, що ми відчуваємо спустошення і розділяємо горе і шок сім’ї Лі. Сім’я Лі просить залишити її наодинці, щоб змиритися з великою втратою, і ми сподіваємося, що ЗМІ з розумінням поставляться до цього прохання».

40–річний лондонець Лі Александр Маккуїн мав спокою рівно доти, доки його тіло не знайшли в четвер у власному будинку і доки світ не підірвала інформація, що британський геній моди звів рахунки з життям. Позавчора його інтернет–сторінка не працювала, на чорному траурному тлі білими буквами було написано коротке повідомлення: «Будь–які коментарі з приводу цієї трагічної новини не доречні. Крім того, як сказати, що ми відчуваємо спустошення і розділяємо горе і шок сім’ї Лі. Сім’я Лі просить залишити її наодинці, щоб змиритися з великою втратою, і ми сподіваємося, що ЗМІ з розумінням поставляться до цього прохання».

«УМ» поцікавилася у провідних українських дизайнерів, яким став всесвіт моди без зірки Маккуїна. І попросила дати відповіді на такі питання:

1. Як ви сприйняли новину про смерть Александра Маккуїна? Що втратила модна індустрія з його відходом?

2. Окресліть, будь ласка, місце Маккуїна у світі моди. Що він привніс у моду, завдяки чому ми його запам’ятаємо?

3. Чи були ви на шоу Маккуїна, спілкувалися з ним? Яке отримали враження?

З наближенням весни потроху налаштовуємося на романтичну хвилю. Одні ще тільки мріють про кохання, інші ним насолоджуються тепер, а хтось про нього згадує. На жаль, не кожному щастить зберегти його за довгі роки шлюбу. Подружжя–нерозлийвода з великим стажем спільного життя впадають в око і запам’ятовуються, породжуючи журналістське, та й суто жіноче, бажання відкрити їхню таємницю любові.

15 лютого виповнюється 21 рік від того дня, коли Радянський Союз повністю вивів свої війська з Афганістану. У лавах Радянської Армії афганське пекло пройшли близько 150 тисяч українців, 2 572 наших співвітчизників загинули там. Сьогодні пропонуємо вам розповідь про незвичайну людину, хлопця, який у школі мріяв стати військовим і священиком, пройшов Афганістан і досяг своєї мрії вже в українському війську. Священик Української греко–католицької церкви, головний військовий капелан Бучацької єпархії отець Ігор Федоришин зараз здійснює душпастирську опіку над українськими миротворцями зі складу миротворчого контингенту «УкрПолбат»у Косові. Отець Ігор у 1986 — 1988 роках проходив службу в Афганістані, не з чуток знає, що таке війна. Її жахи не збили Ігоря Федоришина ні з духовного, ні з бойового шляху.

Про те, що з сусідами краще дружити, а не робити вигляд, що мешкаєте на різних вулицях, свідчить недавній випадок в Умані. Там в одній із багатоповерхівок виносити з квартири речі злодію допомогли «пильні» сусіди. Причому вони навіть перекинулися з крадієм останніми новинами про сніжну зимову погоду та вибори.

Нещодавно на вокзалі станції Фастів транспортна міліція спіймала 28–річну жительку Закарпаття, яка викрала мобільний телефон. Вештаючись по вокзалу, Нона шукала собі «подругу по–чарці». І таки знайшла. А коли напарниця дійшла до кондиції, вона витягла з її сумки «мобілку» і швидко розчинилась у натовпі.