Учора в Українському домі скандально відкрилася виставка «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН і УПА», організована громадським рухом «Русскоязичная Україна», яке очолює нардеп–«регіонал» Вадим Колесниченко, та польським Товариством увічнення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів. Відкриття виставки ледь не зірвали протестувальники з різних українських громадських організацій, але прихід нової влади дається взнаки — довго обурюватися глумлінням з історії національного визвольного руху патріотам не дозволили.

У Киргизії триває революція. Не «оксамитова», але «кольорова» — кольору крові. На вулицях стріляють, люди бояться виходити з дому, магазини й кіоски розтрощено, де–не–де палають автомобілі й лунають вибухи — чи то петард, чи то гранат... Цими днями в середньоазіатській республіці, яка щойно відзначила п’яту річницю своєї «Тюльпанової революції», уже ніхто ні в чому не певен. Учора всі чекали, що нібито ще чинний (але вже швидше де–юре, ніж де–факто) президент країни оголосить про свою відставку. Курманбек Бакієв із відповідальним рішенням не поспішав, хоча, втікши зі столиці після оголошення надзвичайного стану, продемонстрував своє безсилля. Та і як інакше, якщо міліція перейшла на бік опозиції, некерований натовп захопив Будинок уряду, а обіцяні війська не поспішали «вводитися» до Бішкека й захищати владу. «Я не знаю, хто друг, а хто ворог. Ми боїмося всіх. І всі вони одне одного варті», пишуть в інтернет–блогах мешканці міст, де відбуваються головні заворушення. Українське Міністерство закордонних справ радить громадянам нашої держави утриматися від поїздок до Киргизстану, міжнародні організації закликають киргизьку опозицію та владу до мирного розв’язання конфлікту, а прем’єр–міністр РФ Володимир Путін запевняє, що «Росія тут ні при чому — ми самі були здивовані, коли в Киргизії таке почалося».

Львівська обласна рада від початку Незалежності займала чітку й безкомпромісну позицію у стратегічних питаннях всеукраїнської ваги. Нині, хоча демократичність президентських виборів та їх результат сумніву не піддаються, певні кроки уряду Януковича вже викликають серйозне занепокоєння депутатів «Галицького сейму», як іноді називають облраду. Про межу компромісу з новою владою і те, що «опозиції двох свіжостей не буває», «УМ» розповів голова обласної ради Мирослав Сеник. Нинішню посаду він обійняв як представник «Нашої України», а перед тим буч членом КУНу й УРП.

Узимку 1990–го Фома (Сергій Фоменко) вивів на сцену Київського фестивалю «Йолки–Палки», організованого популярною музичною сто­рінкою «Фонограф» газети «Моло­да гвардія», свій перший склад «День помирає рано». Запам’ятався Фома меланхолійно–сумними піснями і якимись нетутешніми, самозаглибленими образами. Пізніше, коли ми познайомилися, я довідався, що у нього в житті тоді був дуже важкий період і він фактично сповідався через пісні й шукав підтримки. До появи через сім років групи «Мандри» Фома мав сольний проект, грав у групі «ЯРН» і з Іваном Москаленком (він же — діджей Дербастлер) записав три спільні альбоми.

Хоча футболіста, який зараз грає в «Динамо» під 17–м номером, важко назвати старожилом команди, але без нього флагмана українського футболу вже якось і не уявити. Динамівську футболку Тарас Михалик надягнув у 2006 році, через рік після того, як «біло–синіх» залишив Андрій Гусин. Саме на його позицію придбали в «Закарпаття» вихованця волинського футболу. Відтак центральна вісь «Динамо» отримала справжнього бійця — працьовитого, жорсткого, непоступливого. А от у спілкуванні Тарас зовсім не нагадує непробивну стіну — простий, привітний, усміхнений хлопчина. Не дарма його так шанують київські фани. Попри насичений графік тренувань та скандали, пов’язані з останніми матчами «Динамо» (зокрема, Михалик у попередніх розмовах із журналістами визнав, що вилучений гравець «Металіста» Девич не бив його по обличчю, а «відмахнувся»), Тарас люб’язно погодився на інтерв’ю з кореспондентом «УМ». Оборонець розповів про життя у клубі, свої погляди на футбол та плани на майбутнє.

У Черкаській міській лікарні №3, яка працює в режимі швидкої допомоги, хірурги вже два роки успішно рятують людей від геморагічних інсультів. І не лише черкащан, а й хворих із сусідніх областей, котрих спеціально привозять туди родичі. Лікарі кажуть, що ще двадцять років тому з таким недугом у стаціонари не клали. Бо хворих вважали безнадійними, і летальність перевищувала 70 відсотків.

Хочу розповісти про події 65–річної давнини, учасниками яких була сім’я батьків моєї дружини Білоус (Басюк) Галини Миколаївни в роки Другої світової війни.

Батька моєї дружини, Миколу Петровича Басюка, в перші дні війни мобілізували офіцером на фронт. 27–річна його дружина Валентина Яківна залишилася в Києві з трьома неповнолітніми дітьми: двома синами і дочкою — їм не пощастило евакуюватися, й вони опинилися в окупованому Києві фактично без засобів існування. А у травні 1943 р. їх, як і кількасот киян, заарештували німці, повантажили у товарні вагони й повезли в Німеччину. Але, мабуть, через те, що прямі шляхи до Німеччини було запружено ешелонами з військами і військовою технікою, то бранців повезли обхідним шляхом — ешелон із майбутніми остарбайтерами попрямував не на захід, а на південь. У кожному вагоні, крім людей, було по двоє озброєних німецьких вартових.

«Що ми за народ такий?» — театрально–патетично вигукує В. Яворівський у своїх виступах по радіо. А відповідь проста: подивіться, пане Яворівський, у дзеркало, і все побачите. Та запросіть, будь ласка, до цієї процедури пана Мовчана з його «Прос­вітою», пана Левка з його легендами, пані Матвієнко із танцюристами й співаками. Всі ви, поважні люди, тільки тим і займалися впродовж п’яти років, що творили компромат на Президента Ющенка, розчищали дорогу до президентства для пані з косою. А пані зі своїм блоком теж часу не марнувала...

Під час карантину в школах я забрала до себе онуків 9 і 10 років. А щоб вони даремно не гаяли часу, ми пішли в бібліотеку і набрали дитячих книжок.

У програмі на каналі «Рада» 13.03.2010 ви заявили журналісту, який брав у вас інтерв’ю біля каміна, що Степана Бандеру ви не вважаєте Героєм. Може, ви перегрілися біля цього каміна і як історик забули, хто є ви і хто є він. І що зробили ви, що Кучма дав вам Героя, і що зробив Степан Бандера, якому дали посмертно Героя України? Ви ще за Героя будете одержувати пільги різного роду, хоч зараз і соромитеся носити цю нагороду держави. Видно, добре усвідомлюєте, хто є ви і за що вам цю найвищу нагороду дали. Степан же нічого не одержить, бо він Герой на устах і в умах людей, бо не кожен може принести себе на вівтар свого народу, не в кожного вистачить сміливості оголосити незалежність держави, коли страшний ворог уже мав під ногами всю Європу. З таким сильним духом треба народитися. Його сім’я, як і його побратими по боротьбі, — це героїка нашого народу, не комуністичної брехні. За незалежність своєї Батьківщини він і його сім’я заплатили життям і свободою.