«Матусю, не журися, все буде добре! Ти ще народиш мені братика! І назвеш його Ісусом», — прошепотіла маленька Лариса. «Доню, що ти таке говориш? Мені нікого більше не треба!!!» — схлипувала Світлана. Рівно через три дні Лариси не стало...

Незабаром ще кілька дітей стануть по–справжньому щасливими — вони будуть виховуватися в родині. Чернівецька міська рада виграла Всеукраїнський конкурс проектів та програм розвитку місцевого самоврядування, на який подала свій проект щодо розвитку сімейних форм виховання дітей–сиріт через створення дитячого будинку сімейного типу.

Марек Краєвський — сучасний польський топ–детекти­віст. Першу кни­жку опублікував 1999–го у знаменному віці тридцяти трьох років. Роман «Смерть у Бреслау» сприйняли назагал прихильно, але й сторожко, адже автор не належав до цеху професійних літераторів.

Невдало для українців завершився шостий етап біатлонного Кубка світу. В італійському Антхольці в індивідуальних змаганнях наші спортсмени жодного разу не пробилися навіть до першої десятки фінішерів. Восьмі місця у двох естафетах — теж не найкращий результат з огляду на потенціал наших збірників.

Команда «Сікст Юкрейн» після цього успіху увійшла до історії українського автоспорту. Чотири роки її пілот Вадим Нестерчук намагався випробувати себе та свій автомобіль на всесвітньо відомому ралі–рейді «Дакар», який за популярністю у своєму виді можна порівняти хіба з чемпіонатом світу у футболі. Тричі ці спроби завершувались невдачею. Спочатку перегони скасували через загрозу терактів у Північній Африці, де раніше проводили «Дакар», наступного року наш автомобіль просто не допустили до старту в Південній Америці, куди організатори перенесли своє дітище. Минулої зими українець таки стартував на аргентинських трасах, але подолав лише половину маршруту: вибув на восьмому етапі через технічні проблеми з автомобілем. І ось нинішнього сезону мрія таки збулася: Нестерчук став першим українцем, який у складі вітчизняної команди перетнув фінішну лінію ралі–рейду «Дакар» у класі позашляховиків.

По поверненню в Україну розповідей Нестерчука та його штурмана Костянтина Мещерякова очікували десятки журналістів. На вчорашній прес–конференції гонщики задовольнили цікавість преси.

Ця книга дає можливість дізнатися про любовні історії, стежити за карколомними детективними перипетіями письменницьких доль. Ідеться про «Таємниці письменницьких шухляд», що побачила світ наприкінці минулого року в інформаційно–аналітичній агенції «Наш час» і стала помітною подією у літературному житті .

Героями 12 розділів цієї «детективної історії української літератури» стали вітчизняні письменники ХХ століття — Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Остап Вишня, Олесь Гончар та інші. Кільком поколінням навряд чи спадало на думку, що класики радянської доби, канонізовані образи яких нам подавали підручники, теж закохувалися й боялися, робили різні, зокрема й нешляхетні, вчинки, а потім гірко каялися.

Автори книги — Станіслав Цалик і Пилип Селігей — у передмові зазначають, що робота над виданням тривала десять років. Вона мала декілька стадій — записування спогадів мешканців будинку Роліт, в якому проживали персонажі, робота в літературних музеях, архівах, переговори з видавцями. А почалося все з того, що в авторів, які цікавляться історією Києва, виникла думка написати цикл нарисів про ті будинки української столиці, котрі поза довідниками, а отже, невідомі широкому загалові, але мають неабиякі цікавинки. Один із них — Роліт (кооператив робітників літератури, зведений 1934 року) на вулиці Б. Хмельницького (тоді — Леніна), 68. Дослідники думали, що трохи попрацюють тут і рушать далі, до будинку академіків. Але не так сталося, як гадалося... Коли С. Цалик і П. Селігей заходилися розпитувати багаторічних мешканців будинку, почули від них такі приголомшливі речі, що зрозуміли: осіли тут надовго. Доля посприяла їхнiй професійній цікавості, і невдовзі їхніми консультантами стали, зокрема, дружина Олеся Гончара — Валентина Данилівна, племінниця Остапа Вишні Мар’яна Євтушенко, пасербиця Уласа Самчука — Ірина Прахова.

Якщо слово «напалм» кинути у веб–пошук, висвітиться безліч статей, із яких можна дізнатися про спосіб його виробництва. І вже за саму таку цікавість, зафіксовану в кеш–пам’яті комп’ютера, вас можуть підозрювати у терористичній діяльності. Принаймні глава МВС Анатолій Могильов минулої п’ятниці з трибуни парламенту назвав одним з аргументів допиту журналістки–блогерки Олени Білозерської наявність у її комп’ютері інструкції з виготовлення вибухової речовини.

Протягом останніх тижнів українська міліція затримала близько півтора десятка націоналістів. Більшість із них пов’язують із руйнацією статуї Сталіна в Запоріжжі або у зберіганні зброї (здебільшого йдеться про членів ВО «Тризуб»).

Масові затримання націоналістів, серед яких, крім «тризубівців», і члени партії «Свобода», і позапартійні особи, викликали протест опозиційних активістів, митців та інших небайдужих. «Я патріот. Це злочин?», «Я також ненавиджу Сталіна. Я злочинець» — із такими гаслами відбулися пікети під МВС та адміністрацією Президента.

Один із найяскравіших промовців на цих акціях протесту — Микола Коханівський, відомий руйнацією пам’ятника Леніну на Бессарабці в Києві. У своїх виступах активіст Конгресу українських націоналістів називає Януковича «гопником», а Могильова — «новітнім опричником». Попри те, що Микола досі підсудний і перебуває на підписці про невиїзд, він не зупиняється у своїй радикальності. Наразі його мета, як він каже, — згуртувати українців до боротьби, а вже потім — діяти.

Слова Коханівського — по суті, вияв настроїв певної патріотичної частини українського суспільства, яка вже не є такою гуманною, як під час Помаранчевої революції, а дедалі частіше замислюється про силові кроки задля зміни влади.

Постулат багатьох вітчизняних націоналістів твердить: українець — не змія, роздвоєного язика мати не може. Отож говорити мусить рідною мовою. Але хочемо ми того чи ні, а реальність у нашій державі склалася інша: українці ще й які язикаті! І в багатьох на язиці переважає не українська, а російська мова.

Але даремно вигадливий північний сусід потирає руки і зараховує до своїх «адептів» усіх російськомовних українців. Росіян шокує наш новий феномен — російськомовні українські «буржуазні» націоналісти. Вони вважають Бандеру Героєм, хочуть до Європи й НАТО, а не в Росію, воліють дивитися в кінотеатрах фільми з українським дубляжем і категорично проти російської як державної.