Позавчора стало відомо, що найкращий на сьогодні тенісист України Олександр Долгополов не захистить честь національного прапора в матчі Кубка Девіса проти голландців наступного тижня. Раніше спортсмен заявляв, що не гратиме лише «за шматок м’яса». Згодом зі слів виконавчого директора Федерації тенісу України Сергія Лашкула стало відомо, що італійський менеджер Сашка приніс на підпис проект контракту, за яким Долгополов за щонайбільше три матчі на рік у складі збірної мав отримати 225 тисяч доларів. Звісно, з огляду на те, що річний бюджет ФТУ загалом становить 150 тисяч, запит Долгополова відкинули.

Черговий, уже 61–й, Міжнародний берлінський кінофестиваль завершився. Призи роздано. Вони, як завжди, задовольнили не всіх. Незважаючи на відому з минулих років непрогнозованість рішень берлінського журі, вердикт суддів цього разу був на диво передбачуваний. Він збігся передусім з оцінками критиків, які й поставили на перші рейтингові місця журійних обранців — іранську картину «Надер і Сіміна, розлучення» Асхара Фархаді («Золотий ведмідь» і аж два «срібнi» за акторські ансамблі) та угорського «Туринського коня» Бели Тарра («Срібний ведмідь», Гран–прі)...

Для того щоб футбольний чемпіонат Євро–2012 пройшов на справді європейському рівні, наша країна мусить подбати не лише про модерні стадіони, пристойні готелі для вболівальників, туалети на вулицях та людські дороги. Лікарні, поліклініки, амбулаторії та інші медичні заклади також мають бути готові до зустрічі «футбольних» пацієнтів. Щоб порозумітися з пацієнтом, лікарям треба вивчити англійську мову. Щоб не довести до істерики гостей, які звикли до стерильної чистоти в лікарнях, треба бодай прибрати плісняву в коридорах та відремонтувати палати. Але найголовніше — лікарні слід забезпечити життєво необхідним обладнанням, препаратами та витратними матеріалами, які не є проблемою в будь–якій клініці європейського рівня. А з цим у нас великi проблеми.

У традиціях української культурної журналістики — згадувати письменника у зв’язку з датами. «УМ» традицій не порушує. В’ячеславу Медвідю, лауреату Шевченківської премії, автору романів «Льох», «Кров по соломі», «Таємне сватання», «Збирачі каміння», книжки культурно–філософських есеїв Pro domo sua тощо, виповнюється 60 років. У кожного справжнього письменника має бути містика в біографії. У В’ячеслава Медвідя, якого критики називають найгерметичнішим українським письменником, вона є: щілина в часі розміром в один день між фактичним днем народження і паспортним. Бо третя дитина в сім’ї військового Григорія Кириловича Медвідя та його дружини Ярини Гаврилівни народилася 22 лютого, а у свідоцтві про народження В’ячеслава записали — 23. Так 23–го і святкують усе життя. І ще одне паспортне розходження з дійсністю — прізвище. В архіві письменника зберігається військовий квиток його батька, де прізвище Медвідь закреслене і рукою воєнкома написано «Медведєв», сина теж записали Медведєвим, хоча старші сестри письменника записані по–старому, по–справжньому. Курйози, абсурд, знак? У літературі він — Медвідь, у паспорті — однофамілець російського президента. А може, і в того містична помилка в документі? У зв’язку з цією подвійністю автоматично згадується Сашко Ульяненко, якого Медвідь підтримав одним із перших,— у того в паспорті було записано Ульянов.

Життя людей нічого не варте для деяких спритних бізнесменів та корумпованих чиновників, коли йдеться про непоганий зиск. Це засвідчує схема щодо запровадження приватних діалізних центрів, яку вони проштовхують на місцях. Натомість цією приватною ініціативою буквально «гробиться» комплексна програма догляду за пацієнтами з хворими нирками, а також непогано «дерибаниться» держбюджет. Подібна ситуація характерна для Черкащини, Чернігівської та Тернопільської областей.

Минулу зиму кияни запам’ятають надовго. Таку кількість неприбраного снігу, переламаних рук і ніг, травмованих людей через бурульки та повну бездіяльність комунальних служб забути важко. Експерти цю ситуацію пояснюють так: «молода команда» Черновецького на прибиранні доріг просто зекономила.

23 лютого в Україні, а також Росії, Білорусі та невизнаній Придністровській Молдавській Республіці відзначають День захисника Вітчизни. Попри те, що українці мають як мінімум дві інших дати для цього, офіційний День Збройних сил України 6 лютого та козацько–повстанське свято Покрови Пресвятої Богоматері 14 жовтня, традиція святкувати «День радянської армії та Військово–морського флоту» виявилася такою стійкою у старшого покоління та пострадянського керівництва країни, що «реабілітація» 23 лютого як державного свята виявилась неминучою. Так, 23 лютого 1999 року Президент України Леонід Кучма видав лаконічний указ «Про День захисника Вітчизни». «Враховуючи численні звернення громадських організацій, ветеранів війни, та з метою сприяння патріотичному вихованню молоді постановляю установити в Україні свято — День захисника Вітчизни, яке відзначати щорічно 23 лютого», — йшлося в указі. Так з’явилося, чи то пак, повернулося, ще одне — третє свято захисників вітчизни. Націонал–патріоти не святкують його, проте з його існуванням усі змирилися. Та чи знаємо і чи замислюємося ми, що святкуємо і чому саме сьогодні?

Учора на засіданні Алупкинського міськвиконкому мали розглянути дошкульне, передов­сім для постраждалих власників, неприродне явище. Напередодні самі постраждалі звернулися з відкритим листом ще й до керівника МВС Анатолія Могильова. У ньому люди просять спрямувати до міста групу досвідчених фахівців для розслідування причини займання їхньої нерухомості та краму за останні неповні три місяці (перша пожежа зафіксована 1 грудня 2010 року). «У місті, — йдеться у зверненні, — ширяться чутки, що пожежі організовують невідомі люди з метою подальшого придбання за низькою ціною вже непридатного для експлуатації вигорілого приміщення». Мовляв, в Алупці шириться паніка — хто стане наступною жертвою?