Напевно, організатори Кубка чемпіонів СНД та Балтії, якому цього року виповнюється 19, хіба за інерцією розсилають запрошення в надії побачити найсильніші клуби пострадянського простору. Відтоді, як у 2002 році під куполом московського спорткомплексу «Олімпійський» 27 тисяч глядачів оцінили захоплююче фінальне протистояння «основ» «Спартака» та київського «Динамо», турнір втратив популярність. Тепер до Росії їдуть резервні склади відомих команд, окремі країни замість чемпіонів делегують призерів або взагалі ігнорують турнір на штучному покритті. Аби не порушувати структуру змагань (чотири квартети по чотири команди), організатори з 2007 року запрошують колективи із держав, що не входили у СРСР.

Років сім тому на чемпіонаті світу у вищому дивізіоні авторові цих рядків довелося почути від журналіста агенції «Рейтер» саркастичне порівняння матчу збірних Японії й України із грою «кульгавих проти одноногих». Відтоді рівень майстерності провідних українських хокеїстів, переважно гравців «Сокола», аж ніяк не зростав, молода зміна не з’являлася, і наш хокей дійшов, що називається, «до ручки». Один із ветеранів, захисник Андрій Срюбко, відверто говорить, що перед київською командою нині не стоїть жодних турнірних зав­дань. «Сокіл» розібраний і існує в непристойних, як для клубу такого рівня, умовах: без фінансування й гарячої води в роздягальні. У «біло–синіх» не вистачає навіть виконавців на участь у чемпіонаті України! Минулої суботи резервісти дістали на горіхи в Донецьку від амбітного лідера. Про що тренер «соколят» Анатолій Степанищев відгукнувся різко: «Пора закінчувати цей цирк».

Часто кажуть, що більш прикрим для спортсменів є навіть не останнє, а четверте місце. Умовну медаль, яку жартома називають «дерев’яною», українські біатлоністи здобували вже на п’яти етапах нинішнього Кубка світу. Так сталося й на змаганнях у німецькому Рупольдингу, що закінчилися позавчора ввечері: найкращим показником для наших виявилося четверте місце Валентини Семеренко в індивідуальній гонці. Утім у біатлоні після фінішу може тішитися не лише трійка призерів, а й спортсмени, що розташувалися одразу за ними. Хоча четверта позиція не приносить конкретної медалі, але бере участь у квітковій церемонії, і за неї нараховують чимало очок у заліки Кубка світу та Кубка націй. А в українців у Рупольдингу з очками, принаймні в жінок, усе було гаразд: чергової порції набраних балів вистачило, аби залишитися у трійці лідерів заліку Кубка націй. А ось чоловіча команда останнім часом переживає спад...

Уперше українці намагалися виступити на цьому знаменитому ралі–рейді три роки тому. Двічі «Дакар» не підпускав до себе Вадима Нестерчука: у 2008–му «автопробіг» по Африці скасували через загрозу життю учасників, а наступного року Вадимову машину не допустили до старту в Південній Америці. Минулого сезону Нестерчук нарешті виїхав на маршрут «Дакара» в Аргентині й Чилі, але добрався лише до восьмого етапу, після чого припинив боротьбу через поламку свого «Міцубісі».

Двісті годин витратила Лора Белл, мешканка міста Роскоммон, що в штаті Мічиган, аби створити копію фрески Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря» із так званих «кошлатанців» — невеликих фрагментів текстильних волокон, які з’являються після прання махрових тканин. Можна уявити затятість американки, якщо її композиція має розміри 4,30 метра на 1,20 метра. П’ять–шість годин «ювелірної» роботи щодня — це півтора місяці лише на «малювання» картини. А ще ж потрібно було створити сам матеріал, тобто достатню кількість кошлатання різних кольорів і розмірів. Для цього Лора постійно прала в машині рушники певних відтінків, потім сушила їх і знімала скуйовджені волокна. За словами американки, на збір кошлатання у неї пішло ще 800 годин.

— Чому наші чиновники й депутати такі вгодовані?

— Це їх розпирає від гордості за країну!

У ніч iз неділі на понеділок у Лос–Анджелесі відбулася 68–ма щорічна церемонія вручення «Золотих глобусів», других за престижністю після «Оскарів» кінематографічних нагород США. Переможців визначають приблизно 90 авторитетних кінокритиків iз різних країн світу, які акредитовані в Голлівуді. На відміну від «Оскарів», міжнародні кінокритики поділяють усю кінопродукцію минулого року на три великі підгрупи (драматичні фільми, комедії та мюзикли і телевізійні фільми та серіали), найбільш вагомими вважаються нагороди в жанрі драми.

Історія становлення будь–якого бізнесу — у будь–якій країні — це історія грошей і крові. Постання українського книжкового бізнесу — не виняток. Серединою дев’яностих стріляли і у вітчизняних видавців, а обороти тодішньої книготоргівлі сягали сотень мільйонів доларів. Відтак хронологія майже двадцятирічних навколокнижкових подій уже теоретично рокована на читацький успіх. Тим більше, коли це «чесна хроніка подій», як значать автори минулорічного рейтинґового лідера: О.В.АФОНІН, М.І.СЕНЧЕНКО. «Українська книга в контексті світового книговидання» (К.: Книжкова палата України).