Поки громадськість активно обговорює антикорупційні ініціативи Президента, інформаційний простір України збурило, здавалося б, суто технічне повідомлення: тендери державного підприємства «Вугілля України» на суму 949 млн. грн. виграли дві компанії. Це асоціація «Донбаський розрахунково–фінансовий центр» та «Луганська вугільна компанія». За назвами структур, які нічого не говорять пересічному українцю, як виявилося, стоять дуже впливові у державі люди. Так, одним із співзасновників донецької фірми є Олександр Юрченко — людина, близька до сім’ї нинішнього Президента Віктора Януковича. Пана Юрченка називають співзасновником фірми, що володіє кінотеатром «Зоряний» — багаторічним штабом Партії регіонів.

Як і прогнозували експерти, «молода команда» Леоніда Черновецького почала «рідіти» на очах. Учора на сесії Київради новообраний секретар Галина Герега зачитала одразу 17 заяв про вихід депутатів із блоку імені чинного мера.

Активісти громадської ініціативи «Кияни проти руйнації» знову взялися допомагати Президентові розбиратися з варварським будівництвом у столиці. Після безрезультатної акції «Покажи Президенту незаконну забудову», під час якої збирали підписи та фотографувалися на тлі кранів над станцією метро «Театральна», перейшли до більш конкретних дій — оголосили список чиновників, які ставили підписи під незаконними дозволами. «Кияни проти руйнації» мають надію, що так Януковичу буде легше в його боротьбі, і хоч когось із чиновників до відповідальності таки притягнуть.

Слідчі прокуратури Чернівецької області більше тижня тому провели санкціонований обшук будинку колишнього голови Заставнівської райдержадміністрації Михайла Бойчука. Але досі всіляко замовчували результати обшуку, посилаючись на таємницю слідства. Лише коли у пресі з подачі місцевого осередку партії «Батьківщина» почали циркулювати чутки (мовляв, знайшли там і автомати, і гранати), прокуратура області підтвердила, що вдома у колишнього голови району таки знайшли арсенал зброї. Але винятково легальні «стволи»!

День міжнародної солідарності трудящих — свято, яке залишилося Україні в спадок від СРСР. Нині 1 травня для багатьох стало просто вихідним днем без жодного ідеологічно–політичного забарвлення. Як свідчать результати соцопитування, проведеного Міжнародним кадровим порталом hh.ua, українці не вважають Першотравень святом. Лише 7,24% респондентів відповіли, що День міжнародної солідарності трудящих для них — велике свято, тоді як майже 77% сприймають 1–2 травня як «просто кілька вихідних». 12% опитаних відповіли, ще це свято — пережиток радянської системи.

У далекій географічно Японії кінець квітня–початок травня — теж пора довгих вихідних. Якщо пощастить зі збігом свят із суботами–неділями — то навіть днів на десять. Називається цей період «золотим тижнем». За однією з версій, таку назву дала йому кіностудія «Дайей» 1951 року, коли її фільм «Вільна школа» отримав більші касові збори, ніж в інші найприбутковіші періоди — під час Нового року та О–Бону (дня поминання душ померлих), традиційних вихідних у середині серпня.

Поки пам’ятник гетьману Мазепі, який давно вже мав бути встановлений у Полтаві, й досі припадає пилом на столичному комбінаті, пам’ятні знаки, пов’язані з гнобителем України, російським імператором Петром І, на Полтавщині стоять. Щоправда, час від часу їм «нагадують», що в цій країні вони чужі. На пам’ятному знаку «Криниця Петра Першого», розташованому в районі селища Лісові Поляни на Полтавщині, невідомі намалювали національний символ України — тризуб і написали «Слава Україні». Крім того, зникла табличка з назвою пам’ятника. Це вже друга «атака» на цей камінь. Уперше його розмалювали тризубами й зірвали табличку три роки тому. Однак у 2009 році знак відновила російська громада за сприяння російських меценатів.

...Наталя Іванівна у рідному Києві нині буває лише раз на рік. Як тільки доля закинула її, молоденьку вчительку, на Тернопільщину, спочатку часто приїздила до батьків. А коли їх не стало, у порожню квартиру, де все нагадує про дитинство і найдорожчих людей, більше навідуватись не змогла. На Тернопільщині вона вийшла заміж, народила дітей. І там тепер її домівка. Але у Київ її й сьогодні кличе давній обов’язок: батьківські могили. Тож у перший тиждень після Великодня вона приїздить до столиці, зупиняється у старшої доньки і йде на Берковецький цвинтар, де сплять вічним сном її мати і батько. «Тут я зазвичай зустрічаюся і зі своїми однокласниками, — каже Наталя Іванівна. — Деякі приїздять із Росії і Білорусі. Якби не гробки, коли б ми іще побачилися?».