Поєдинок чемпіона світу за версіями IBF і WBO Володимира Кличка та володаря пояса WBA Девіда Хея вже кілька років є найбільш очікуваним у світі боксу. Нарешті суперники–суперваговики визначилися з датою й місцем зустрічі (2 липня, Гамбург), і ось тепер почали промо–тур перед боєм.
Фотографу Юрієві Ворошилову, якого впізнають в усьому світі за його знімками Харкова з висоти пташиного польоту, не потрібно проникати в чорнобильську тему. Він поїхав до Чорнобиля як фотокореспондент у червні 1986–го, про радіацію та її вплив на людину Ворошилов почне думати згодом, коли один за одним вмиратимуть його друзі. Свою першу виставку про Чорнобиль разом із іншими ліквідаторами він організував наприкінці 1986 року. Потім будуть наступні проекти: «Зона» (1991—1994, Харків, Цинциннаті, Нюрнберґ, Дрезден, Київ), «Межа» і «Камо грядеши» (2000), «Чорний біль» (2006). До 25–річчя катастрофи на Чорнобильській АЕС у Харківській обласній галереї відкрилася нова виставка Юрія Ворошилова «Чорнобиль. Я там був».
Сьогодні у бомбосховищі при столичному освітньому центрі «Майстер клас» (вул. Лаврська, 16) виходить на фінішну пряму благодійний культурний марафон «Пам’ятай», присвячений роковинам трагедії на ЧАЕС (початок о 19.00). Одним із учасників концерту (виступатимуть «ТаРУТА», «Домра») буде гурт «Гайдамаки». Цим музикантам чорнобильська тема особливо близька: до 12 років лідер гурту Олександр Ярмола жив у самому Чорнобилі. «Чорнобиль — старе містечко на березі річки Прип’ять, там дуже приємно, зелено, тихо, кажуть, що відносно безпечно», — розповідає він про свою малу батьківщину.
«Він був провідником моральності, культури, шляхетності в театрі», — так згадують про Бориса Романицького актори заснованого ним Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Видатний театральний діяч прожив 97 років, 75 із яких були віддані роботі на сцені. Про це оповідає виставка «Учень. Учитель. Учні», що триває у столичному меморіальному Музеї Марії Заньковецької до середини травня (до слова, 30 березня театрали святкували 120–річчя з дня його народження).
«Україна молода» ще у вересні 2010 року першою піддала сумніву офіційну версію вбивства знаного полтавського рок–музиканта, поета і художника Сергія Звенигородського, більш відомого у «неформальних» мистецьких колах як Маріо. Нагадаємо, що в обласній міліції стверджували, що 28 серпня вночі на фестивалі аматорського мистецтва «Вйо, Кобеляки!» Сергія його ж підтяжками задушила 16–річна випускниця сільської школи. Із нею 42–річний митець нібито познайомився у наметовому таборі фесту, а під час нічної прогулянки до річки нібито почав «чіплятися», домагаючись інтиму. На таке непристойне «залицяння» неповнолітня відповіла ударом палицею по голові та діями, які експерти назвуть «процесом удушення», що й спричинили смерть від механічної асфікції...
Свій хиткий алкогольний бюджет 37–річний мешканець прикарпатського міста Бурштин стабільно поповнював на місцевому цвинтарі. Принаймні тамтешні правоохоронці, як повідомив «УМ» начальник Галицького райвідділу міліції Руслан Бойдуник, уже задокументували одинадцять крадіжок труб із нержавіючої сталі, вчинених цим хронічним п’яничкою напередодні поминальних днів. Коли закінчувалися гроші на випивку, він у темну пору доби рушав до цвинтаря і знімав з могил огорожі, зроблені зі сплаву заліза та хрому.
На початку лютого 1944 року темної–претемної ночi через наше село вiдступали нiмцi. Велике село наче вимерло, нiде нi вогника, нi собачого гавкання. Багнюка несусвiтня, нiби трясовина. Минуло кiлька десяткiв рокiв пiсля вiйни, i менi випала нагода побувати ще раз на вулицi мого дитинства. Що ж тут змiнилося за цей час? Хатки вкритi вже не соломою, висять дроти електропередачi, стирчать телеантени. Та залишилася та грязюка по самi вуха часiв нiмецького драпмаршу.
Хто такi дiти вiйни i як вони прожили i зараз живуть, уже писано–переписано. Я просто хочу нагадати. Ми — дiти вiйни — не знали, що таке дитинство. Хiба можна назвати щасливим дитинством роки окупацiї або голоднi 46—47–й роки? Я донинi не забув, як у 1947 роцi нас, 9—10–рiчних дiтлахiв, гнав iз колгоспного саду верхи на конi старший сторож, як мене наздогнав i вдарив по спинi батогом так, що й полотняна сорочка трiснула. А ми ж пiшли в сад, бо голоднi були. Що ми тодi їли, то й подумати страшно...
