Варення — родом iз нашого дитинства. Кожен, хто готує його зараз, має свої родинні рецепти, а з ним — і спогади, і особливий зв’язок зі своїм корінням. Для мене взірцем у приготуванні варення стала моя бабуся Соломія Зiнченко з Житомирщини. Беручись за ягоди–фрукти, я відразу згадую найпершу і найголовнішу її настанову в цій роботі: готувати все з гарним настроєм і любов’ю. «Головне, — говорила вона, — в усьому має бути багато любові. Якщо щось раптом не вдалося — ти мало вклала сюди любові». Хто пробував варення бабусі Соломії, знає, що ці слова — чистісінька правда. Ми, онуки, готові були слухатися бабусю в усьому, аби тiльки скуштувати золотаві абрикосинки з кісточкою, неначе в меду; чи аґрус — напівпрозорий, iз вишневим листям, тверденький, як цукерочки; чи шматочки прозоро–темного желе з шовковиці, яке ми уявляли дорогоцінним камінням; чи грушки — ніби шматочки сонця з хвостиками у бурштиновому сиропі.

Перша книжка Дарії Цвек «Солодке печиво», яка перевидавалася згодом дев’ять разів, з’явилася у 1961 році. Популярності найвідомішої української кулінарки радянських часів сьогодні може позаздрити кожна нинішня претендентка на це звання. Бо загальний наклад книг Дарії Цвек становив п’ять мільйонів примірників. Їх розкуповували і за ними готували. А тістечка й пиріжки, спечені за рецептами подруги письменниці Ірини Вільде, такі ж смачні, як і півстоліття тому.

Реклама наполегливо утовкмачує в масову свідомість, що усе нове — краще за попереднє. Не так у літературі: новий роман далеко не завжди претендує на письменницьку вершину. Та це не означає, що новий твір — гірший за більш ранні. Літературний рух відбувається не лише по вертикалі, а й по горизонталі. Відтак, нова книжка для автора — це передовсім захоплення додаткових формальних і сенсових плацдармів, опанування інакших способів письма. А може бути навіть простим «тренувальним майданчиком», де фітнесують прозаїчні м’язи.

Через трагедії на шахтах Східної України V Міжнародний фестиваль «Славське–рок», який проходив 29—31 липня в Карпатах на Львівщині, довелося скоротити. У неділю, на третій день забави, передчасно зібрали денну і вечірню сцену... Ситуацію врятувало те, що, крім музичної програми, організатори запланували екологічну, мистецьку і спортивну. Тому обурених не було, ніхто не просив повернути гроші за квитки. Тим паче що ціна за вхід і так була лояльною у порівнянні з іншими фестивалями. Квиток на три дні коштував 100 гривень, на один день — 50 гривень.

Як пояснив директор «Славське–рок» Сергій Харчук, він не міг кардинально підняти ціну з поваги до відвідувачів фестивалю. «Нас би не врятувало, якби ми поставили 200 гривень, а багато хто не зміг би приїхати. Основна наша аудиторія — студенти. Ми не хочемо їх втратити. Якщо зареєструється дві тисячі, тоді «Славське–рок» пройде без збитків. Поки що не вдається досягти цієї планки».

Журналістам завжди приємно, коли на їхні матеріали є відгуки. На нарис Івана Крайнього про етнографа Антона Онищука спочатку відгукнулася киянка Інна Майко, її батьки дружили з донькою відомого науковця Ольгою Антонівною. А потім обізвалася й онука етнографа. Вона довгий час навіть не здогадувалася, хто її дід і чому мама нічого не розповідає про свою рідню. Але про все по порядку...

От тепер мені добре, от тепер мені — у самий раз! До неділі 24 липня я, по правді, почувався дещо скривдженим, коли мій сусіда Колька, як було зустрінемось на сходах під’їзду, неодмінно вишкіриться своєю поганою пикою — і знай допікає мені: «хохол» та й «хохол». Уже я йому розтовкмачував, що у прізвиську «хохол» нічого образливого нема: така назва походить від тих часів, як москалі уперше побачились із запорізькими козаками, що голили голови, але, на відміну від своїх ворогів — турків та кримських татар — залишали на маківці такий собі чуб, «оселедець», або по–московському — «хохол». Але що ти зробиш із тим довбнею, про якого у нас кажуть: «високий до неба, а дурний, як треба»? Хіба таких проймеш словом? І чим більше я намагався йому довести його історичну малограмотність, тим більше Колька аж захлинався від радісної хвилини, коли він допікав мені власною дурістю. Чи він навмисне чекав, як я йтиму сходами, щоб і собі, разом спускаючись донизу, кривлятися по–мавпячому і сорокою цокотіти свого «хохла»?

Уже більше року киянин Долгополов вважається найкращим тенісистом України — відтоді як випередив у рейтингу Асоціації тенісистів–професіоналів багаторічного лідера нашої збірної Сергія Стаховського. Та, попри це, Сашкові тривалий час ніяк не вдавалося записати до свого активу перемогу на турнірах АТР — на відміну від Стаха, котрий назбирав уже чотири трофеї в одиночному розряді і три — в парному.

Дві нагороди привезли українські сучасні п’ятиборці з британського Мідуея, де позавчора закінчилася континентальна першість. Загалом до Англії їздили восьмеро наших спортсменів, порівну чоловіків та жінок. І в результаті на кожну зі статей припало по медалі третього ґатунку: бронзовими призерами в особистій першості стали Дмитро Кирпулянський та Вікторія Терещук.

Із наближенням головних Ігор чотириріччя медальна складова континентальної чи світової першості відходить на другий план. Головне завдання — олімпійські ліцензії. Тож боротьба на чемпіонаті Європи з кульової та стендової стрільби, що в понеділок почався в Белграді, точитиметься насамперед за перепустки до Лондона. Головний сайт турніру вельми об’ємистим банером на своїй титульній сторінці інформує відвідувачів, що впродовж двох тижнів «кульовики» розіграють 35 олімпійських путівок, а «стендовики» — 13.