От тепер мені добре, от тепер мені — у самий раз! До неділі 24 липня я, по правді, почувався дещо скривдженим, коли мій сусіда Колька, як було зустрінемось на сходах під’їзду, неодмінно вишкіриться своєю поганою пикою — і знай допікає мені: «хохол» та й «хохол». Уже я йому розтовкмачував, що у прізвиську «хохол» нічого образливого нема: така назва походить від тих часів, як москалі уперше побачились із запорізькими козаками, що голили голови, але, на відміну від своїх ворогів — турків та кримських татар — залишали на маківці такий собі чуб, «оселедець», або по–московському — «хохол». Але що ти зробиш із тим довбнею, про якого у нас кажуть: «високий до неба, а дурний, як треба»? Хіба таких проймеш словом? І чим більше я намагався йому довести його історичну малограмотність, тим більше Колька аж захлинався від радісної хвилини, коли він допікав мені власною дурістю. Чи він навмисне чекав, як я йтиму сходами, щоб і собі, разом спускаючись донизу, кривлятися по–мавпячому і сорокою цокотіти свого «хохла»?
Аж поки мені не урвався терпець, і я йому врізав — ні, не кулаком — теж словом — «кацап»! Напевно, Кольку, як кажуть, «дістало», бо він, схопивши мене за барки, стиха просичав: «Повторі, што ти сказал?». Я йому спокійно пояснив, що запорізькі козаки, як побачили вперше московських довгобородих бояр, що прибули на Вкраїну для переговорів, то так і сказали: «Як цап». З того часу і пішло: «как цап» — «кацап». Довелось пояснювати Кольці, що українське слово «цап» перекладається російською як «козьол». У Кольки очі стали білими від люті. Бо Колька ніякий не «кацап», він, такий самий, як і я, українець, тобто по–кольчиному теж «хохол», тільки «хохол» російськомовний, і воліє бути ще більшим росіянином, ніж всеросійський піп Кірілл.
Колька не стерпів і врізав мені поза вуха кулаком, а я його — під дих. Колька зойкнув чи то російською, чи рідною українською і зігнувся в три погибелі на сходах, доки я йому пояснював, що дражнитися за національною ознакою не гідно цивілізованої людини. Що всі люди народжуються рівними і гідні поваги. Колька мовчки сопів не розгинаючись, а коли я скінчив знайомити його з основними положеннями Декларації ООН про права націй, вирівнявся і тихо сказав:«Ну, гад!».
З того дня Колька вже не чекав мене на сходах. Натомість на мене чекали у дворі його дружки, за спинами яких ховався мій ворог, і, зрозуміло, дражнили мене по–кольчиному, дихаючи горілчаним перегаром. Перевага у фізичній силі була не на мою користь.
Тому я мовчки проминав захисників «вєлікого і магучєго», не даючи приводу для загострення ситуації. Але морально я почувався не найкраще.
І хто його знає, скільки б ще довелось мені терпіти, аж поки не виручило мене українське радіо «Культура», як я вже згадував, 24 липня 2011 року, у святу неділю.
Ведуча передачі солодким голосом заворожила мене, враз позбавивши всіх тупуватих кольчиних кпин. Виявляється, — о Боже великий, це ж щастя! — що якась там одна з тюркських мов теж має слово «хохол», яким нас, українців, намагаються зачепити за живе! Тільки воно отією тюркською мовою означає... що б ви собі думали? Може, гадаєте, якусь зневагу? Образу? Та ні, в жодному разі! Це слово перекладається на нашу мову як: «син неба»!
Нехай відтепер скаженіє Кольчина хмільна ватага, кидаючи мені навздогін: «Хохол!». Мені тепер це не дошкуляє, бо мені, на відміну від Кольки і його компанії, відома істинна суть тюркського слова «хохол»! «Син неба!» — співає в моїй душі. Я — «син неба»! Шкода, що я забув, яка саме з багатьох тюркських мов приховує такий величний зміст. От якби радіо «Культура» та повідомило! Напевно, у Кольки відібрало б мову! А якщо додати ще й повідомлення того ж таки радіо «Культура», що рівень поширення алкоголізму збігається з рівнем зросійщення українців, Кольчина компанія заніміла б! Нехай собі воріженьки вправляються у знущанні над українцями — вихід знайдено! Варто лишень гарно пошукати серед тюркських мов і діалектів (а чому б і не серед африканських, наприклад, готентотів?) рятівного відповідника і — гинути нашим ворогам, як на ясному сонці росi!
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
