Ювіляр тижня: Сергій Тігіпко.
50 років українському політикові й бізнесмену,
екс–голові Нацбанку, кандидатові в президенти–2010

Хоча Україна і Польща поки ще не в повній бойовій готовності до проведення європейської футбольної першості 2012 року, але час не чекає. Позавчора у варшавському Палаці культури та науки відбулося жеребкування відбіркового турніру нашого Євро.

Чи можливі демократичні перетворення у державі, де переважна більшість населення тужить за «сильною рукою», ілюзією опіки, магічним дивом? Перехід від тотального контролю населення і «ручного режиму» управління до організації і самоорганізації (від місцевих громад до загальнодержавного масштабу) передбачає звільнення від містичних уявлень про світ, що виправдовують рабство. Маніпулятивні технології роблять людей залежними, відповідно, люди в такому стані не здатні розвивати громадянське суспільство. У 1991 році ми висловилися за свободу, але досі маємо слабке уявлення про неї. Волі ще потрібно «підготувати місце», насамперед у нашій свідомості.

Здавалося б, збірна України не повинна була поскаржитися на долю, яка у чвертьфіналі континентального форуму звела наших хлопців з азербайджанцями. Утім опоненти виявилися не настільки простими, як могло здатися. Нині багата на нафту закавказька держава приділяє спорту велику увагу, залучаючи під свої прапори за чималу винагороду багатьох «легіонерів» з–за кордону. Для прикладу, згадаймо львів’янку Марію Стадник, котра принесла Азербайджану «золото» чемпіонату світу з вільної боротьби. А у міні–футболі процес «натуралізації» взагалі набув гігантських розмірів: під проводом бразильського тренера Алесіо за Азербайджан грають кілька його співвітчизників, а також низка колишніх росіян.

У багатьох матчах українських команд з ігрових видів спорту нашим бракує зовсім трохи, аби здолати по–справжньому сильного суперника. У таких випадках часто, навіть попри поразку чи нічию, ми роздаємо своїм гравцям компліменти. Але ж головне в спорті, як відомо, — результат на табло. І дуже хочеться, щоб в українських уболівальників було якомога більше приводів пишатися великими успіхами.

На відміну від своїх «старших братів», наша національна команда з міні–футболу завжди ходить серед претендентів на призові місця світових і континентальних турнірів. Упродовж багатьох років Геннадію Лисенчукові, головному тренеру ще з 1994 року, вдається втримувати боєздатність збірної на високому рівні — благо, є пристойний чемпіонат країни, та й на допомогу кількох легіонерів можна розраховувати.