Сьогодні українці можуть ще раз зустріти Новий рік. Причому, на відміну від 31 грудня, коли ще тривав Різдвяний піст, сьогодні можна накрити багатий стіл — з ковбасами, голубцями, печеними поросятами та іншою смакотою. Адже на те він і Щедрий вечір. Правда, для українців це було не стільки свято шлунка, скільки вечір неймовірних радісних забав — маланкування та водіння Кози.
Учора під Верховною Радою група студентів весело розпила пляшку шампанського (дитячого). Свято, може, i вдалося б, якби до натовпу не припхався Дід Мороз у масці голови парламентського Комітету з питань освіти Максима Луцького та не витягнув із торби свій подаруночок — законопроект «Про вищу освіту» №9655. Власне, заради нього й був розіграний цей перформанс. Дізнавшись, що вже до кінця місяця цей законопроект може бути ухвалений, обурені студенти вийшли під стіни ВР.
Коли Михайло Гринишин приїхав у редакцію «УМ» на інтерв’ю, я навіть не втрималася і перепитала, чи й справді йому 30 грудня виповниться 90 років. «А що, не виглядаю на свій вік?» — розсміявся у відповідь Михайло Петрович. А й справді не виглядає! Підтягнутий, бадьорий, сповнений планів і турбот про свій ювілейний творчий вечір, який планує відзначити у січні.
Старше покоління добре пам’ятає Михайла Гринишина. Він довгий час був ведучим популярної програми «Сонячні кларнети», а до цього — художнім керівником знаменитого Гуцульського ансамблю пісні й танцю. Проте шлях артиста до визнання був непростим — у сталінські часи йому не минулося, що вiн привселюдно заступився за українську мову, згадали й те, що працював дяком у церкві... Всього було в його житті — й відчаю, й успіху, й радості, й смутку. Про найцікавіші моменти свого непростого життя з нагоди ювілею артист розповів «УМ».
Учора до розгляду у Верховній Раді було запропоновано законопроект про зміни до Закону «Про дошкільну освіту». Ключовим пунктом цього документа було надання права батькам обирати на власний розсуд мову навчання своєї дитини в дитячому садочку. Напередодні голосування народний депутат і лідер партії «За Україну!» В’ячеслав Кириленко заявив, що цей документ фактично усуває з дошкільної освіти українську мову. До речі, останню в київських дитсадочках і так важко почути — більшість вихователів тут російськомовні.
Якщо ви давно не бували в Київському планетарії, раджу сходити. Адже побачите його повністю оновленим, а відома зоряна зала вразить останнім словом техніки. Саме тут вперше в Україні можна побачити сферичне кіно, яке демонструють просто на склепінні велетенського купола планетарію — другого за розмірами в Європі. Це родзинка сучасного культурно–розважального центру AtmaSfera, який з початку грудня запрацював у столичному планетарії.
Годинник — один із найважливіших атрибутів стилю, який може багато розповісти про статус, смак і добробут його господаря. А годинники, які випускає Київський годинниковий завод, ще й можуть стати ідентифікатором національної приналежності. Адже це єдине українське підприємство, яке серійно виробляє наручні годинники. З повністю швейцарською «начинкою», але оригінальним українським «обличчям».
Хвиля протестних акцій за участю жінок прокотилася регіонами України: матері, які перебувають у декретних відпустках, разом із дітьми вийшли під стіни органів влади у Миколаєві, Житомирі, Сімферополі, адже кілька тижнів поспіль не отримують так звані «дитячі» гроші. Аналогічною є ситуація і в інших регіонах країни. Виплати затримують і матерям–одиначкам, і тим, хто виховує дітей у повних родинах. «Зазвичай гроші на мій рахунок надходили 8—12 числа, — каже «УМ» Ганна із Ужгорода, мама 11–місячної дівчинки. — Проте до кінця листопада коштів я так і не побачила. Я мама–одиначка — батько дитини нам ніяк не допомагає, аліментів не отримую. Моя мати–пенсіонерка, якій платять 860 гривень пенсії, теж не має змоги підтримати матеріально. Живемо за рахунок «дитячих» грошей та присадибної ділянки в селі. Але дитину однією картоплею не прогодуєш, бо потрібні ще й молоко, фрукти, соки, іноді — ліки. Памперси для нас давно стали розкішшю — вдягаємо тільки на ніч та коли йдемо на вулицю».
...У верховітті сосен безтурботно співають пташки. Але раптом лунають постріли. Чути зловіще вороняче каркання, шелест крил... А потім — тиша, німа і глуха... Цей вражаючий звуковий ряд супроводжував кожного, хто побував минулих вихідних на виставці «Правда рятує од смерті...», що проходила в «Мистецькому арсеналі». Матеріал для виставки добули в прямому сенсі з–під землі археологи, які працювали над розкопками в Національному заповіднику «Биківнянські могили» впродовж останніх десяти років.
Дослідники кажуть, якби не Голодомор та Друга світова війна, нас сьогодні було б понад 80 мільйонів. Але то «якби». Насправді ж нас є лише 46 мільйонів, та й то нам ще довго доведеться лікуватися від історичної амнезії. Принаймні в суботу в 16–поверхівці навпроти свого будинку в Києві я побачила запалену свічку лише в одному–єдиному вікні. А коли біля Монумента жертвам голодоморів служили жалобну панахиду, поряд, біля обеліска Слави — традиційного місця паломництва весільних кортежів — кричали «Гірко!» і рікою лилося шампанське. Невже нікому досі не спало на думку заборонити в день жалоби реєстрацію шлюбів у РАЦСах? Чомусь не уявляю подібного в Ізраїлі, в день, коли там вшановують жертв Голокосту...
Мій колишній викладач курсу «Українська міфологія» в Інституті журналістики Сергій Плачинда в 1933–му був зовсім дитиною. Але той страшний час йому міцно врізався в пам’ять. І коли запитала його, чи згоден розповісти про своє голодне дитинство, Сергій Петрович і миті не сумнівався.
