Коли Михайло Гринишин приїхав у редакцію «УМ» на інтерв’ю, я навіть не втрималася і перепитала, чи й справді йому 30 грудня виповниться 90 років. «А що, не виглядаю на свій вік?» — розсміявся у відповідь Михайло Петрович. А й справді не виглядає! Підтягнутий, бадьорий, сповнений планів і турбот про свій ювілейний творчий вечір, який планує відзначити у січні.
Старше покоління добре пам’ятає Михайла Гринишина. Він довгий час був ведучим популярної програми «Сонячні кларнети», а до цього — художнім керівником знаменитого Гуцульського ансамблю пісні й танцю. Проте шлях артиста до визнання був непростим — у сталінські часи йому не минулося, що вiн привселюдно заступився за українську мову, згадали й те, що працював дяком у церкві... Всього було в його житті — й відчаю, й успіху, й радості, й смутку. Про найцікавіші моменти свого непростого життя з нагоди ювілею артист розповів «УМ».
— Михайле Петровичу, кажуть, уся ваша велика родина була співочою?
— У моїй родині було дев’ятеро дітей, точніше одинадцятеро — двоє ще зовсім маленькими померли. Жили бідно, але дружно. І любили пісню. Навіть створили свій домашній хор. Теплими літніми вечорами розважали своїм співом сусідів і перехожих. З усієї родини я найбільше тягнувся до науки. Моє рідне село Обертин розташоване недалеко від Коломиї. Там, у гімназії, вчилося багато хлопців із нашого села. Й мені дуже хотілося. А батько лише важко зітхав: «Сину, грошей же нема»...
— Коли і як ви зрозуміли, що хочете пов’язати своє життя з музикою?
— Пригадую, мати попросила мене помити пляшки. І я випадково звернув увагу, що по–різному наповнена пляшка інакше звучить. Я зібрав вісім пляшок і, наповнивши їх водою, збудував звукоряд. А потім, підвісивши свій «інструмент» на мотузку до дерева, «грав» мелодії різних пісень. Поглянути на те диво позбігалися й мої рідні, й сусіди. «Диви, який Місько мудрагелик, чого тільки не придумає», — дивувалися.
У старшої сестри Катерини чоловік віртуозно грав на скрипці. Я й собі захотів навчитися. Прошу батька, щоб скрипку купив, а де ж на неї грошей узяти — бідкається він. А через місяць приносить... скрипку. Я аж заплакав, коли взяв її до рук. Учитися ходив до місцевого дяка Миколи Лаха — інтелігентного, культурного чоловіка. У нього заодно й дяківську справу опановував. Правда, займатися зі скрипкою доводилося здебільшого ночами — вдень мусив батькам допомагати. Пригадую, закривався в коморі, запалював свічку, клав ноти на жорна і грав. Оце і була моя «консерваторія». А якось батько каже: «В сусідньому селі шукають дяка. Ти зміг би?» — «Спробую!».
Це було село Тишківці, звідки пішов рід Шухевичів, який згодом дав нам головнокомандувача УПА Романа Шухевича та відомого фольклориста, автора п’ятитомного дослідження про Гуцульщину Володимира Шухевича, інших достойників. Це було велике, багате й освічене село. Священик Зиновій Шухевич ще в 1895 році заснував там «Просвіту», першу в окрузі. На місці корчми він збудував школу на 120 учнів. Його дочка поставила дитячу оперу «Коза–дереза» з сільськими дітьми. Це мені розказував один чоловік, і дуже по великому секрету, бо за радянських часів про те не говорили. Якось він повів мене на цвинтар, де були поховані Шухевичі. Могила геть занедбана, кози пасуться. Ось тут, каже, закопана наша історія. Вже в роки незалежності я був із дружиною Галиною в Тишківцях, і мені знову показали могилу Шухевичів — доглянуту, обгороджену, обсаджену квітами. Мені було дуже приємно, що імена цих людей повернули із забуття.
Я організував у селі хор. Вчили не тільки церковну Літургію, а й народні пісні. А вже після війни, думаю, треба йти вчитися. Вступив у Станіславське (Івано–Франківське) музичне училище. На другому курсі до нас в училище приїхала комісія із Львівської консерваторії відбирати собі найталановитіших. Серед щасливчиків був і я.
— У консерваторії ви були учнем Соломії Крушельницької. Якою вам запам’яталася ця знаменита жінка?
— Навіть у віці близько 80 років вона була дуже красивою — мала шляхетне обличчя, гладеньке, мов з мармуру, великі блакитні очі... За станом здоров’я вона проводила уроки вдома. Приходжу вперше в її квартиру й мов потрапляю в музей: стіни завішані фотографіями й афішами. Вона розпитала, хто я, потім сіла грати. Її пальці, вражені поліартритом, ще непогано володіли інструментом. А коли заспівала, я почув її красивий голос. На першому уроці вона багато розповідала про себе: де була на гастролях, з ким зустрічалася, які ролі виконувала. Я дивувався: яка людина, її ж слухали й імператори, й президенти...
— А до того ви не здогадувався, якої це величi людина?
— Ні, не здогадувався. Коли вперше йшов до неї, то й не знав, хто це. Вона була відомою у вузьких колах, її добре знала інтелігенція. А для загалу її постать була завуальована. Вона довгий час жила за кордоном, була багатою людиною, чоловіком був італієць, а тоді ж це не віталося.
Мені надзвичайно пощастило, що я вчився в неї вокалу. В навчанні вона ніколи не нав’язувала свою волю. Крушельницька казала: ноти — це німі знаки, і треба дуже багато працювати, щоб ці знаки ожили під смичком скрипаля або в голосі співака. І як їх оживити, ви маєте зрозуміти самі. Я можу підказати. Але то буде зразок, наслідування. А от коли ви самі докопаєтеся до глибини твору — ось це цінне...
Дуже запам’ятався її останній концерт. Людей зібралося тьма–тьмуща, стояли навіть у проходах. Коли вона вийшла на сцену, спираючись на ціпок, зал відразу вибухнув овацією, ті, хто сидів, посхоплювалися зі своїх місць. Першою вона заспівала пісню «Родимий краю», яку дуже любила. Кожен номер супроводжувала овація, сцена потопала в квітах. А насамкінець їй вручили величезний букет білих айстр. І це було якось символічно — їй на чоло спадає пасмо сивого волосся і букет білих осінніх айстр. Ці квіти символізували осінь її життя. Це був останній концерт Крушельницької.
— У Львівській консерваторії вам не дали довчитися — відрахували звідти з тавром націоналіста. А за що саме?
— У нас читав українську народну творчість син Миколи Лисенка — Остап. Звичайно, українською мовою. А в групі було кілька росіян, які, тільки–но він починав лекцію, кричали: «На русском!». Так повторювалося не раз. Він їм терпляче пояснював: не годиться про українську народну творчість розповідати російською, в кінці лекції, якщо чогось не зрозуміли, підходьте, я поясню. І якось один зі студентів заявив: «Нє буду слушать вашего собачьєго язика!» і демонстративно вийшов з аудиторії, грюкнувши дверима. Викладач зблід, студенти ошелешено замовкли. Мене це обурило, думаю, це ж НП на всю консерваторію! Але проходить день, другий, тиждень — ніхто ні пари з вуст. Через два тижні — відкриті партзбори. Я беру слово й кажу: цими словами студент образив увесь 50–мільйонний український народ! Може, ми ще й українську мову вивчатимемо російською?! Всі зааплодували. А після зборів до мене підходить викладач Станіслав Людкевич. Каже: «Добре ти говорив, але дивись, щоб це погано не закінчилося». І справді, на чергових зборах виносять питання про моє відрахування! До того часу на мене вже зібрали досьє, дізналися, що я працював дяком при німцях, що був членом товариства «Січ», спортивного, до речі, ніякої політики там не було... І відрахували за участь у «буржуазно–націоналістичній молодіжній організації»...
Йду влаштовуватись на роботу, а мене ніде не беруть. За порадою друзів іду в парторганізацію, розказую, як є: на роботу не беруть, навчання переді мною закрите. Що маю робити: йти красти, йти в банду, сідати на вулиці з простягнутою рукою? Секретар мене заспокоїв, подзвонив на завод «Сільмаш» і попросив, щоб мене взяли на роботу. Там я створив хор, оркестр, драмгурток, увесь завод лозунгами й транспарантами розмалював. Пропрацював рік, отримав чудову характеристику, їду в консерваторію. Ректором тоді був Павлюченко, справжній шовініст, хоч і прізвище українське. Ні, каже, не візьмемо, попрацюйте ще рік.
Їду в Одесу. Там у консерваторії мене одразу взяли на третій курс. Вже й у гуртожиток поселився, з хлопцями роззнайомився. А через два дні мене викликає ректор: «Що у вас сталося у Львові? Мушу засмутити: не можемо вас взяти». Швидко ж відповідні органи мене вирахували!
— Я чула, що у відчаї ви навіть листа Сталіну написали?
— Було й таке! Після невдачі в Одесі я подався до Києва. Місяць добивався прийому в голови Президії Верховної Ради Михайла Гречухи. Мене до нього так і не пустили, але пообіцяли, що прийме Сидір Ковпак, відомий партизанський ватажок. Думаю, він воював на Західній Україні, може, мене й зрозуміє. Приходжу, розповідаю про свою біду. А він: «Ідіть працюйте, буде хороша характеристика, отоді...» — «Та ось же є в мене характеристика», — витягую з кишені. Він подивився і, навіть не читаючи, сказав: цього мало.
Перебуваючи в Києві, я відшукав колишнього викладача Остапа Лисенка. «Знаю, каже, голубе, що за мене ти потерпаєш. А давай, листа Сталіну напишемо?» — запропонував. Тоді це модно було. Написав я, а через два тижні отримую відповідь: «восстановіть вас в студентах Львовской консєрваторії не представляється возможним».
— Отже, вам відмовила найвища на той час інстанція. Це означало, що здобути вищу освіту вам не дадуть?
— Коло замкнулося. Я вирішив їхати додому. Але дорогою заїхав у Івано–Франківськ, де в Гуцульському ансамблі директором був мій добрий приятель Павло Барчук. І той запропонував мені роботу солістом. А невдовзі помер Сталін. Я одразу даю телеграму в Одесу: візьмете? Сам ректор відповів: приїздіть, беремо!
Після закінчення консерваторії я повернувся в Гуцульський ансамбль. З головою поринув у роботу. Аж тут нова біда: Гуцульський ансамбль підлягає розформуванню. У 1962 році ліквідували дуже багато творчих колективів. І наш до того списку потрапив. Ні, думаю, не дам такий колектив знищити. Поїхав до міністра культури Ростислава Бабійчука, кажу: це перлина Гуцульщини, люди стільки праці туди вклали, допоможіть. Він зібрав своїх підлеглих на нараду, довго про щось говорили, але марно. «Виживайте, як можете», — порадив мені міністр. «І виживемо!», — відповів я.
Я пішов на ризикований крок: створення програми з гуцульських щедрівок і колядок. На той час колядувати навіть дітям забороняли, а тут ми вирішили це винести на сцену. Підготували чудову програму, пошили костюми. І ось 31 грудня 1963 року прем’єра. Після неї ми просто в костюмах подалися до міської ялинки. Дійство тривало мало не всю ніч, люди не хотіли розходитися, разом із нами колядували й щедрували. Чутки про наш успіх розлетілися вмить. Ми запланували три концерти, а дали шість! На другому концерті люди, які не могли потрапити на дійство, зірвали двері з петель. Довелося навіть міліцію викликати. Наступного дня мене запрошують в обком: що ви там церковщину розвели! Мене тоді врятувала хитрість — у деякі колядки ми зумисне ввели рядки про радянський край та сучасне «щасливе життя». Керівництво прослухало програму й заспокоїлося.
Потім поїхали в Київ, і там мали шалений успіх. Пригадую, підходить до мене керівник капели бандуристів Олександр Міньківський: «Раз ви щедруєте на сцені, то й ми можемо?». А чому ні? Пробуйте!
Поїхали ми з гастролями по всіх республіках Союзу. І врятували ансамбль від знищення. У нас з’явилися гроші, костюми, афіші — на концертах ми непогано заробляли.
— А за кордон вас випускали?
— Де там! Щоб бандерівці по закордонах їздили?! Пригадую, запросили нас у Румунію, братську на той час соціалістичну країну, так кадебешники через таке густе сито колектив просіяли... Мов на зло, їхати заборонили найголосистішим учасникам ансамблю, але ми виступили достойно.
— Ви тривалий час були ведучим програми «Сонячні кларнети». Як потрапили на телебачення?
— У 1974 році на телебаченні вирішили запустити такий проект — телеконкурс між аматорськими колективами з різних областей, що йшов у прямому ефірі. Мене запросили до складу журі, куди входили фахівці з усіх жанрів. Але потім це журі так скоротили, що залишився я сам. І вів цю програму 17 років! Вона була дуже популярною.
— Це навіть я пам’ятаю...
— Люди писали в редакцію, що коли починаються «Сонячні кларнети», то кидають усю роботу — на городі, по господарству — й біжать до телевізорів. Ще й зараз, а вже пройшло більше 20 років як вона не виходить у ефір, мене, буває, впізнають у транспорті і кажуть: «Чому немає «Сонячних кларнетів»? Така була гарна програма. А зараз — і дивитися нічого. Голі та безголосі заполонили екран»...
— У нашій розмові ви згадали про історію створення пісні «Вівці мої, вівці». Але хіба вона не народна?
— Усе й справді почалося з народної пісні. Її я вперше почув від Соломії Крушельницької. Пісня мені сподобалася. Оті слова — «Хто ж вас буде пасти, як мене не стане» — були сповнені таким глибоким філософським змістом... Коли я вже працював у Гуцульському ансамблі, то згадав про ту пісню. Проте народна мелодія не могла розкрити усю глибину її щемливих слів. Я довго шукав, як пісню можна подати по–новому, лірично, але щоб зберігся отой гуцульський колорит. Та все безуспішно. І ось одного разу мені її наспівує Павло Барчук, слухаю, і враз мені поруч немовби зазвучала інша мелодія. Я тут же її записав.
Перший куплет я залишив, змінивши тільки одне слово. Другий легко написав сам, а з третім мені допоміг молодий поет Микола Кубик.
Хору пісня сподобалася, але соліст не був місцевим і ніяк не міг зрозуміти цієї пісні, її гуцульського духу. Голос має гарний, а пісня не звучить. Вишикував я весь хор — співайте по черзі. Один співає — не годиться, другий — ні, третій, четвертий, п’ятий — все не те. І тут скромний сільський хлопець Степан Заяць, який не претендував ні на якого соліста, як завів — мамо моя, хор замовк, у багатьох на очах сльози. Я аж розцілував його на радощах.
Перше виконання пісні «Вівці мої, вівці» відбулося влітку 1958 року на сцені літнього театру Івано–Франківська. Успіх був шалений — нам аплодували стоячи і двічі викликали на біс... Потім її взяли до свого репертуару Дмитро Гнатюк, капела «Трембіта», московський Червонопрапорний військовий ансамбль, Іван Попович, Олександр Малінін... По всьому світу вона розійшлася. Якось у Канаді мені навіть сказали: ця пісня — наш другий гімн. Радість, що зробив людям такий подарунок, не покидає мене й досі. То велике щастя — взяти у народу й віддати йому пісенний скарб оновленим і збереженим для багатьох поколінь.
— Наша зустріч відбувається напередодні Нового року. А яким ви запам’ятали це свято зі свого дитинства?
— У часи мого дитинства, тобто за панської Польщі, в моєму рідному селі Обертин Новий рік не зустрічали. Натомість великою подією була Маланка. Це було свято на рівні з Різдвом Христовим. Селом ходили вертепи, ставили шопки. Ми, діти, чекали колядників з нетерпінням. Особливу радість доставляли ряджені, які зі співами і веселощами вривалися до хати. Переодягнений «єврей» починав гендлювати з господарем, «циган» намагався щось поцупити. Обов’язково з вертепом ходили Новий рік, пишно вбраний, із золотою короною на голові, та Старий, одягнений у якесь лахміття. Особливий сміх викликав Чорт — одягнений у чорне, в масці, з ріжками й хвостом. Хлопці, пригадую, вигадували, щоб у рогах ще й лампочки світилися. Він був перев’язаний навхрест ланцем, дзвіночками — це все торохкотіло й дзеленчало. Коли Чорт із вилами йшов, то люди ще здалеку знали, що вертеп наближається. Коли я підріс, то й сам брав у цьому участь. Згадую це все й аж сльози на очі мені навертаються — настільки то було зворушливо.
До вертепу готувалися заздалегідь, ще в листопаді розподіляли ролі, вчили тексти, вирішували, хто за що відповідає. Господарі теж готувалися до приходу колядників, навіть у бідних родинах намагалися приготувати щось смачне — кожен хотів їх якнайкраще зустріти. А якщо когось вертепники забули або випадково оминули, то це була страшна трагедія, а якщо навмисне — то великий сором. Комуністів ігнорували. Навіть священик казав: до цих не йдіть, вони в Бога не вірують, тож не заслуговують, щоб їм колядували...
Гринишин Михайло Петрович, український композитор, хоровий диригент, фольклорист, народний артист України, академік.
Народився 30 грудня 1921 р. у селі Обертин на Івано–Франківщині. Після навчання в Станіславському музучилищі став студентом Львівської консерваторії, але в 1950 р. був відрахований. За хрущовської відлиги відновив навчання в Одеській консерваторії в класі Костянтина Пігрова. По закінченні керував Гуцульським ансамблем пісні і танцю. Автор пісень «Вівці мої, вівці», «Гей, Карпати», «Ой, зелена полонина», «Карпатський гомін» та ін.
У1970—2005 роках викладав у Нацiональному унiверситетi культури, очолював кафедру хорового диригування.
У 2007 році видав книжку спогадів «Арканове коло».
Одружений, має сина та онука.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
