У розташоване за 20 кілометрів від Калуша село Томашівці ми навідалися зрання. Проте пан Теодозій уже давно був на ногах: його чималу пасіку — майже три десятки вуликів — облюбувала для зимівлі підступна пара гризунів, тож їх довелося звідти спішно викурювати.

Господар у свої 75 має ще чимало захоплень. Мабуть, Господь, роздаючи таланти, сипнув їх щедрою десницею щойно народженому Теодозію з роду Королів. До речі, його діда звали Данилом. Хоча він був селянином, та в поєднанні з монаршим прізвищем це звучало гордо — Король Данило, себто — тезка короля Галицького.

Окрім бджолярства, пан Теодозій, де б не був, вишуковує дивовижні корені. Назбиралося їх безліку: несподіваними витворами природи, образи яких відкриваються лише вибраним, заповнені горище й частина літньої кухні. Проте і пасіка, і величезна колекція кореневищ, і вдалі літературні спроби — лиш антураж до головної справи його життя, сліди якої ведуть углиб віків.

Він народився в Прусії у протестантській родині, але замолоду переїхав до Києва — тут прийняв православ’я і постриг. Освіту здобував у Києво–Могилянській колегії. Як згадували сучасники, «цей худорлявий юнак вирізнявся з–поміж своїх ровесників незвичайними здібностями і талантом до філософських наук». І до колегії вступив, уже маючи солідний запас знань, яким наділили батьки. Студентом був неординарним — активно долучався до філософських диспутів, вражав професуру та друзів–спудеїв умінням відстоювати свої погляди, спираючись не тільки на авторитет Святого Письма, а й на людський інтелект. Аналізував явища природи, цікавився гуманістичними категоріями моралі, які виробляла просвітницька Європа. Тож не дивно, що такий студент привернув увагу «батька колегії» Петра Могили. Саме за його протекції і фінансової підтримки Гізель поїхав навчатися за кордон — «удосконалювати науку». Слухав лекції в Замойській академії та університетах Англії, вивчав не лише богослов’я, а й історію, юриспруденцію.

За останні кілька років молода генерація українських плавців уже не раз доводила своє вміння швидко плавати на чемпіонатах Європи на «короткій» воді. Підтвердили це підопічні Сергія Бондаря й на цьогорічному єврофорумі, що днями завершився у Франції, здобувши там сім нагород, серед яких і дві золоті.

Попри те, що статус цих змагань далеко не найвищий (більшість провідних плавців ігнорують старти на ЧЄ у 25–метрових басейнах), шосте загальнокомандне місце стало непоганою реабілітацією для команди, яка на Лондонській олімпіаді не змогла виграти жодної медалі.

Водночас намір «УМ» підбити підсумок змагань у Шартре викрив чималі проблеми в організації вітчизняного плавального господарства, конфлікт фахівців та посадовців і… авжеж, боротьбу за владу.

Видатна співачка народилась у 1900 році в Балаклаві, що поблизу Севастополя, провела тут дитинство та юність, навчалась тут співу. Її називали неперевершеною виконавицею українських народних пісень та багатьох класичних оперних партій. Вона не тільки народилась тут, з ініціативи співачки та відомих виконавців Федора Шаляпіна й Леоніда Собінова в місті на початку 1920–х років було створено оперний театр і симфонічний оркестр, підкреслює заслужений діяч мистецтв України, диригент Севастопольського муніципального оркестру Володимир Кім. «Усе це кануло в Лету, — зітхає пан Володимир. — Але ми пам’ятаємо і намагаємось усіма силами підтримати і відродити в місті мистецтво оперного співу». Зокрема, вже сьомий рік поспіль у місті над морем проходитиме фестиваль оперного співу ім. Оксани Петрусенко. «На жаль, через недофінансування нинішній фестиваль скромнiший, ніж попередні. Тоді приїж­джали солісти Київської опери, з Іспанії — Микола Назаров, з Москви — артисти Великого театру та театру ім. Колобова «Нова опера». Та попри недофінансування ми однак тримаємо марку всеукраїнського фестивалю», — каже Володимир Кім. Цьогоріч фестиваль триватиме лише один день — 29 листопада. Дивовижно, що народжена в «місті російської слави» співачка своїм кредо обрала саме українську пісню.

Народний артист України, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка Михайло Ткач народився в селi Лукачани на Буковинi, закінчив Чернівецький медичний інститут у 1957 році. Днями на фасаді Палацу «Академічний», який належить медичному університету, встановили меморіальну дошку, благодійні кошти на яку зібрали випускники різних курсів.

Під гаслом «Зроби внесок у майбутнє України» у Києві відбувся меценатський вечір, організований «Міжнародним фондом ім. Кирила Стеценка», Piano House Komora, на якому Київська дитяча музична школа ім. Косенка отримала сертифікат на рояль із родини Стейнвей. Інструменти компанії Steinway & Sons, заснованої 1853 року, — недешеве задоволення, понад 80 відсотків — ручна робота.

Новина Костянтина Меладзе про те, що гурт «ВІА Гра» припиняє своє існування 1 січня 2013 року, прозвучала сенсаційно і прогнозовано водночас. З одного боку, максимально оголені леді, що демонстрували чудову пластику і посередній вокал, як зайняли свою нішу у 1999 році, так і тримали позиції аж до сьогодні, примушуючи конкуренток кусати лікті від заздрощів. Змінювалася мода, кон’юнктура мінливого шоу–бізу, змінювався склад учасниць, але факт залишався: «ВІА Гра» — перша, інші — на відстані мільйонів шанувальників. Але останнім часом гурт почав втрачати свій «шик та блиск», новеньким «віаграм» ніяк не вдавалося дотягнутися до харизми Надії Грановської, Віри Брежнєвої, Анни Сєдокової — це тріо вважають золотим складом колективу. Вони з усіх сил прагнули додати драйву проекту різними інформаційними приводами: то заміж сходять (Єва Бушміна та Санта), то у кіно засвітяться («Зрада», де Джанабаєва виконала головну роль, навіть була учасником цьогорічного Венеціанського кінофестивалю)... Але спільна творчість очевидно пробуксовувала. Кількість кліпів зменшилася, появ на ТБ — також, остання новина на сайті гурту датована 27 березня цього року... Тому заяву Костянтина Меладзе про те, що гурт ставить крапку у своїй історії, останні «віагри» Альбіна та Єва сприйняли без істерик та скандалів: ні то й ні.

Цього літа («УМ» від 25 липня) ми писали про фотохудожника Василя Пилип’юка, рекордсмена з випуску власних світлярських альбомів. Трохи менше книжок мають Євген Дерлеменко, Юрій Николишин, Сергій Тарасов. До таких передовиків фотомистецького книговиробництва належить і Сергій Удовик. Торік у нього вийшов 300–сторінковий альбом «Україна. Країна і люди», а оце — «Київ» із серії «Міста України» (обидва видання — К.: Ваклер).