Україну один за одним залишають її герої, свідки великої епохи національно–визвольних змагань. У ніч із вівторка на середу цього тижня відійшла до кращого світу Оксана Бандера, наймолодша із сестер провідника ОУН Степана Бандери. Усі Бандери були особистостями такими сильними, а їхні життєві шляхи були такі тяжкі й непересічні. Пані Оксана відбула 48 років заслання, таборів, каторги, набагато більше за багатьох українських дисидентів, маючи в серці найпершу цінність — свою родину. Вона і не ховалася в тіні свого визначного брата Степана Бандери, і не намагалася зробити якихось дивідендів зі свого прізвища чи «каторжного стажу». Усі ці півстоліття на чужині вона мріяла повернутися додому. Її мрія здійснилася, пані Оксана прожила старість на Батьківщині, і сьогодні виконають її останню волю: Оксану Бандеру поховають на цвинтарі у рідному селі Старий Угринів, біля сестер.

Євген Курман — режисер із багатою біографією всеукраїнського масштабу. Свої спектаклі він ставив у столичному Молодому театрі, в театрах Одеси, Івано–Франківська, Донецька... Незважаючи на це, зустріти його прізвище в афіші театру «Вільна сцена» я, чесно кажучи, не сподівалася.

Вона є чудовою дружиною, має ідеальні виміри 80–58–83, гарненьке личко та сяюче волосся, читає газети, розбирається в картах, виконує просту домашню роботу та готує коктейлі. І, найголовніше, виконує всі бажання чоловіка і ніколи не свариться.

Цьогоріч любителі мандрувати вперше заздрять «домосідам», які в затишній атмосфері «топчуть» олів’є перед телевізором на рідному дивані й п’ють вітчизняне ігристе — навіть під час кризи на таку забаву грошей точно вистачить.

Унікальний для електротранспорту України трамвай задіяно в Запоріжжі. «Дитя» українсько–чеського СП «Татра–Південь» своїм дизайном, комфортом і рівнем безпеки руху відповідає євростандартам: наразі це єдиний у країні трамвай, обладнаний, окрім усього, кондиціонером для водія.

Учора у Вільнюсі президенти України Віктор Ющенко та Литви Валдас Адамкус підписали «Дорожню карту» — рамковий документ, який визначає обриси та напрями співпраці між двома країнами на наступні два роки.

Учора Музей Укра­їнської Народної Респуб­ліки поповнився цікавими експонатами. Паризький колекціонер Серж Гетц подарував новому закладу свою колекцію книжок і документів про УНР. «Найцікавішою в колекції Гетца (мати якого, до речі, українка) є «Карта України з залізничними шляхами, копальнями заліза, солі і нафти», укладена 1919 року в Києві і надрукована у Відні, — розповідає завідувач відділу музеїв Українського інституту національної пам’яті, директор Музею УНР Олександр Кучерук. — Там указано кордони України й усі етнічні території, що залишилися поза кордонами. У Росії це Курщина, Кубань, Поволжя. Тепер зрозуміло, чому голод був на Поволжі, — ці землі були заселені українцями. Ця карта друкувалася під паризькі мирні переговори, де визначалися кордони Європи після І Світової війни». Подібна карта була надрукована і французькою мовою, вона також є в Музеї.

На минулорічній зустрічі однокласників, коли кожен звітував про своє життя– буття за цих п’ятдесят років після школи, Валентин Панфілов був небагатослівним. Мовляв, 34 роки присвятив війську, наступні шістнадцять — бджолам. А мрія у нього одна: аби стаж пасічника перевищив армійську календарну вислугу. І це цілком реально, переконаний мій співрозмовник, відставний полковник із Миколаївщини.

Потрапивши на режимну територію центральної бази Служби зовнішньої розвідки, трохи дивуєшся невеликому кабінету голови СЗР Миколи Маломужа. Робоче місце генерал–полковника доволі просте — невеликий стіл для нарад, прості меблі, карта світу на стіні. Водночас підслухати нашу розмову неможливо — спеціальна апаратура захищає кабінет від зовнішнього несанкціонованого зняття інформації. На робочому столі голови СЗР — телефонний пульт, який доповнюють окремі апарати урядового зв’язку, а також прямий телефон для розмови з Президентом. Згодом з’ясовується, що пальців однієї руки буде забагато, щоб порахувати кількість журналістів, яким в останні роки пощастило побувати на секретній території українських розвідників у лісовому масиві неподалік від траси Київ — Житомир. Тому ексклюзивність інтерв’ю з Миколою Маломужем отримує додаткову цінність. Напередодні 17–ї річниці української зовнішньої розвідки ми говоримо не стільки про її минуле, як про реалії сьогодення: робота розвідників за кордоном на упередження політичних та економічних загроз для України, престиж професії та... відсутність житла майже у кожного четвертого українського «Бонда».

Цей трагічний меморіал під сірим невпинним дощем виглядає ще більш моторошно. Босоноге дівчатко на пагорбі притискає до грудей кілька колосків. Воно стоїть на краю широкої смуги незасіяної ріллі, що спускається з пагорба, — ріллі з чорних каменів та чорних хрестів, які обрисом своїм утворюють один величезний хрест. На пагорбі навпроти — Божа Мати. І на тлі цього великого чорного хреста навіть вона, заступниця, виглядає маленькою і безпорадною. Що вже говорити про дівчинку, яку від смерті відділяють тільки оті колоски у руках.