Грядки з овочами, поля, узбіччя доріг. Під ними — сотні, тисячі загиблих солдатів, колись залишених на полі бою. Час притрусив їх землею, виросла трава, землю віддали під сільськогосподарські угіддя, її орали й засівали, вже й не знаючи, що на більшій глибині є людські останки. Та ще — тонни смертоносного «металу», що, й півстоліття пробувши в ґрунті, залишається вибухонебезпечним. Пошуковий загін «Дніпро–Україна» вже третій рік обстежує місця найбільших боїв часів Другої світової війни, переважно на Київщині. Вилучає бомби, снаряди, міни і по–людськи ховає солдатів. У другій половині жовтня заплановане урочисте поховання віднайдених цього літа 57 воїнів, загиблих на Лютізькому плацдармі. Імена двох із них пошуковці встановили і повідомили родичам, запросивши їх на подію.

Покаятися за «масовий геноцид євреїв» у час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького запропонував українському народові архієпископ Тульчинський і Брацлавський УПЦ МП Іонафан. У статті «Про єврейський Голокост при гетьмані України Богдані Хмельницькому», опублікованій на його офіційному сайті, він звинувачує козаків у етнічних чистках і навмисному вбивстві сотень тисяч євреїв на Правобережній Україні.

Здається, «до жовтневої революції» родинне життя було назагал краще: діти спокійніші, діди й бабці мудріші, жінки й чоловіки веселіші й активніші. Охоче працювали, співали, не бідкалися і на свята знали чим зайнятися, не хапаючись лише за пляшку. Утім, можливо, це така собі казочка, вигадана ворогами прогресу? Революція ж індустріалізацію і колективізацію забезпечила, заводи в містах і клуби по селах побудувала. Утім нині чимало з тих заводів занедбані, у клубах — гральні автомати. А краса створених доти пісень, глибинний символізм календарних обрядів, звичаї громадської взаємодопомоги нагадують про те, що без знищення мільйонів найталановитіших наша країна досягла б набагато більших життєвих успіхів.

Якою ж була «доколгоспна цивілізація» українців? Чи можемо повернутися до неї, як до точки на шляху розвитку, на якому колись звернули «не туди»? Сучасні технології передавання знань дозволяють здійснити цю подорож у часі. Це можна зробити, зокрема, на лекторії «Українська родина», започаткованому минулого тижня у київському Літературно–меморіальному музеї Павла Тичини (вул. Терещенківська, 5, кв.1), який щосереди проводять фольклорист Олена Чебанюк та психолог Галина Бевз.

Минулого тижня у Києво–Могилянській академії презентували «Вибране» Мирослава Мариновича. На презентації в залі бібліотеки імені Антоновичів ніде було яблуку впасти: прийшли відомі тележурналісти й газетярі, політики й громадські діячі, митці й студентство. Шеститомник, що побачив світ у видавництві Українського католицького університету, містить повну картину наукової та публіцистичної творчості мислителя і доволі вичерпний портрет його особистості. До видання увійшла монографія «Українська ідея і християнство», ранні та автобіографічні твори, листи, нариси, публіцистичні статті, наукові праці, виступи, інтерв’ю. Яскравий інтелектуал, пан Маринович у своїх творах «переплавлює» минулі трагедії, несправедливість і скорботи української нації на золото доброго розуму і «невечірнього світла» дієвої любові до тих, хто поряд. Переживши десятиліття політичного ув’язнення в комуністичних таборах, публіцист постійно «струшує» громадськість своїм словом, відсіюючи неефективні методи спротиву від дієвих. Про це ми говоримо з відомим правозахисником напередодні Міжнародного дня проти насильства.

Учора партія «Наша Україна» розпочала кампанію на захист української мови «Є мова — є майбутнє. Русифікації — стоп!». З цього приводу голова Ради партії «Наша Україна» Валентин Наливайченко надiслав відкрите звернення до народних депутатів стосовно проекту Закону «Про мови», що його подали до ВР «регіонали», комуністи і прихильники Володимира Литвина. Звернення відправили всім депутатам Верховної Ради. Однак воно стосується передусім «нашоукраїнців». «Якщо ви, всупереч позиції ваших виборців, підтримаєте антиукраїнський закон, на вашому імені назавжди залишиться тавро зрадника», — нагадує однопартійцям–нардепам пан Наливайченко. Він застерігає від поведінки, як у час підписання «харківських угод», коли «дев’ять депутатів «НУ» стояли до кінця, а решта були або в буфеті, або з гальорки спостерігали, як «регіонали» б’ють їхніх побратимів».

Величні пологі пагорби, вкриті степовими квітами і духмяним полином. До них підступає подібний до моря лиман Дніпра і Бугу. Колись цими просторами гасали леви і леопарди, вепри, олені й тури. Їхні кістки досі знаходять археологи на місці античної колонії, центром якої було місто–держава Ольвія. Вона проіснувала тисячу років. Сьогодні це чи не єдине у світі античне місто, яке під землею збереглося в первозданному вигляді. Адже «завмерло» у IV столітті, і відтоді його не перебудовували. Ольвія не мала більш пізнього середньовічного нашарування. Її давньогрецькі старожитності збереглися краще, ніж у самій Греції. Ольвія може стати пам’яткою світового значення і посісти гідне місце у списку культурної спадщини ЮНЕСКО — якщо буде затверджена відповідна державна програма збереження і популяризації цієї самобутньої історичної перлини.

Перед поїздкою до Америки Президент Віктор Янукович учинив дивну річ: оприлюднив доброзичливе Звернення до української діаспори і повернув на свій офіційний сайт розділ про Голодомор. У Зверненні глава держави запевнив, що «не заперечує Голодомор», і пообіцяв розсекретити архівні матеріали про нього та передати їх до Інституту національної пам’яті: «аби знайомитися з ними могли всі бажаючі». Утім громадські діячі української діаспори в США все одно не захотіли зустрітися з Віктором Януковичем. Вони ще й влаштували 22 вересня акцію протесту у Нью–Йорку, аби привернути увагу світової громадськості до неправдивості заяв нинішнього очільника України. Українська громадськість і, зокрема, науковці–історики сприйняли Президентове зацікавлення темою Голодомору з деяким подивом. Адже Янукович ніколи не заперечував факт Голодомору — він заперечував його геноцидну суть. А всі в Україні сущі архівні матеріали про комуністичний злочин 1932—33 років насправді вже встигли розсекретити останніми роками...

Двійнятам Даринці й Любомиру було по чотири роки, коли отець Юрій із дружиною Марією узяли їх у свою сім’ю. Згодом у родині народилися ще Софійка та Ілля. Прийомним дітям нині по вісім років, вони ходять до третього класу. Отець Юрій разом із дружиною організовують роботу львівського осередку Всеукраїнської асоціації прийомних батьків «Моя родина», створеної півтора року тому. Асоціація гуртує прийомні сім’ї, щоб дати їм можливість спілкуватися та обмінюватися досвідом. Це громадська організація загалом християнського спрямування, серед її членів є греко–католицькі й православні священики та протестантські пастори.

У Львові два десятиліття діє «лікарня майбутнього» — Західноукраїнський дитячий спеціалізований медичний центр. Однак пацієнти їдуть сюди з усієї України. Ця лікарня запровадила чимало медичних напрямів, які доти не мали належного розвитку в Україні. Це — лапароскопічні операції, органозберігаючі операції при пухлинах кісток, сучасне лікування гематологічних захворювань, пластична хірургія вроджених вад. Тут діють потужні центри дитячої імунології, токсикології, школа для діабетиків. Більшість лікарів стажувалися у провідних клініках Заходу, постійно поглиблюють знання, пишуть наукові праці, викладають у медичних ВНЗ... А колись тут була «обкомівська» лікарня. Наприкінці 1980–х медична громадськість Львова запропонувала передати її для потреб дітей. В’ячеслав Чорновіл, який очолював обласну раду, підтримав ініціативу, і 20 вересня 1990 року будівлю передали новоствореному дитячому лікувальному закладу. Тут були зручні палати, однак застаріле обладнання. Скажімо, лабораторія була заповнена пробірками і колбочками, про комп’ютерну діагностику й не йшлося...

Менше тижня лишилося до святкування єврейського Нового року — Рош–Га–Шана. 8 вересня до Умані на могилу рабi Нахмана традиційно з’їдуться десятки тисяч хасидів із різних країн світу. Утім цей рік особливий: у жовтні виповнюється 200 літ iз часу смерті і поховання брацлавського цадика в цьому місті, отож паломників планується ще більше. Минулий рік також був особливий: уперше за два десятиліття громадськість і журналісти відверто заявили про тіньове збагачення місцевої влади на «хасидському питанні» і пов’язану з цим стимуляцію ворожнечі між місцевими мешканцями та паломниками–хасидами — з метою, звісно ж, матеріальної вигоди. Чому таємне стало явним лише минулого року? Бо всюдисуща криза цього разу не дозволила хасидам заплатити за все, що від них «вимагалося». Тим часом громада, в якій щорік наростало роздратування у дні паломництв — сміття повно, ДАІ перекриває вулиці і тероризує місцевих водіїв, і взагалі в місті ніби «надзвичайний стан» — була готова збунтуватися проти хасидів. Утім інформація про щорічні побори, від яких власне містові немає ніякої користі, вийшла назовні. І проблема розкрилася в іншому світлі.